Завантажити

дзвінком пробігло, мов перлинами кинулось, долітає до нього:
— Не прий-ду!
І слабо дрижачи, мов бореться з тишиною лісу, обзивається відгомін, передає шум дерев, вдруге вже й посліднє: “Не прий-ду!”
 
* * *
По повороті додому Гриць мов трійла напився. Не їсть, не п'є, не спить; тверезий, та проте ніяка робота його не береться.
Він не годен.
Одно, що має перед очима, се чорні очі, чорні брови, два червоні цвіти маку, а більш нічого.
Тато, мама лають, а він нічого неначе й не чує. Вислухує мовчки, що заслужив, усувається їм з очей, відтак іде на гору під ліс, на широку леваду, де випасається товарина, коні. Кидається де-небудь в траву і лежить отак. Довго він тут чи коротко, про те не знає. Йому се й байдуже. Круг нього спокій, тишина, мушня вертиться в сонячнім світлі, калатають дзвінки товарят, воздухом іде одностайний шум смерек — і то все догоджає йому. Більше не треба йому нічого.
— Розлінивів наш Гриць до краю, — жалується господиня-мати чоловікові, а той і нагримить несподівано на нього. Тоді Гриць скипить, неначеб в нім прокинулася замертвіла досі ніби його власна кров, ворохобиться проти господаря і відгризається.
— А то що? Я в вас на дні станув? — кличе згорда і віддаляється упертим кроком, щоб не доходило між ним і батьком до гніву, причім прийшлось би знов наслухатися, що він, ласкою годована дитина, невдячний, і різне інше таке, що болить і приводить жаль за собою. Він сідає на свого як вуголь чорного коня, до якого прив'язаний більше, ніж до людей, і їде, куди очі несуть, на день-два в гори або через гору в мале угорське містечко. Йому однаково де, щоб лише скорше з очей.
— Бог знає, що се ми вигодували за кров нашим хлібом, працею, — роздумує журливо батько-господар. — До роботи ні, до господарки20 ні, все б то лиш дармувало, чужими руками вугля вибирало, другим хіба розказувало21! Панська вдача... де, де, де! — посвистує господар, а врешті вмовкає.
А всі його люблять, та й чорт знає за що, над всею молодіжжю в селі верховодить, між дівчатами він перший. От — петльованець22 його. Гей, Грицю, Грицю... будучий ти мій ґаздо, схаменися завчасу, щоб не нарікав колись.
Так ось і сим разом.
Гриць лежить під лісом, виграє на своїй довгій парубоцькій сопілці довгі, тужні мелодії — а робота жде. Йому Туркиня запала в душу. Така вона пишна, така горда... така... хто вона така? Сам не стрічав її по селах ніколи між другими. Ще йде і до Настки, до якої так звик. І хоча таїть перед нею, що його серцю діється, йому добре з її спокоєм, з її розвагою та з тим, що вона не допитується, не судить, а сама лиш любить. Вона пестить його, тулить до себе, він піддається тому мовчки, а відходячи хіба скаже:
— Спасибі тобі, Насте, за твоє добре серце; тільки й мого добра, що ти одна на світі — колись відвдячуся...
— Гай, гай... — погрожує вона злегка, жартівливо і, усміхаючись, додає: — Як другу посватаєш...
 
Але він мусить її ще де-небудь стрінути, годує він себе однією думкою, хоча добре тямить, що вона відкликувала лісом, що “не прийде”. “Та — може... — думає, — може, таки раз ще “прийде”. Тоді, останній раз, бог її знає, за чим приходила в ліс з своєю матір'ю. А тепер, може, приведе її знов якась причина. Хоч раз ще. Лиш раз”.
Та не така вдача в Гриця, щоб довго ждав, журився. В дві неділі пізніше каже батькові, що їде на “хвилину” в сусіднє село, щоб оглянути коня якогось, що занедужав в його знайомого, а надвечір верне, “Їдь”, — сказав батько — і він поїхав.
Іде він довший час вузькою каменистою сільською дорогою і бачить нараз білу стежку, що оперізує з західної сторони Чабаницю, прилучається саме тут, мов дрібний потік до ріки — до сільської дороги. Та його кінь мудрий. Ось він і не кермує ним, а вже завертає він сам на білу стежку з сільської дороги, вгору понад яр. Пнеться, садить пильним кроком, ніби гордується гарним їздцем своїм, а далі звільняє крок. Ось ще під'їдуть якийсь час, і стежка сховається в ліс.
Ідуть що їдуть, а нараз стали. Перед ними ще біліє біла стежка, але — “куди веде вона дальше? — питає Гриць себе, — відки вибігає? До кого належить? Ніколи не їздив нею дальше, не знає її добре. Чи не в третє село від їхнього, себто Третівки? А може, лиш на які полонини? А може, в тім селі за Чабаницею і вона живе? Гей, Туркине, обізвися, там живеш?”
Все одно. От, праворуч, високо на Чабаниці, саме ось над білою стежкою видніє той “Білий камінь”-велет, під яким бачив її останній раз. Може, вона знов сюди зайде. З лівої — яр-пропасть, звідти не надійде. За яром — стіна сусідньої гори, так само не прийде.
Далі він не їде. Нема, відай, і чого, була б вже тут була.
Стежка дедалі чи не вужча, і нема часу. Скорше вже буде її тут вижидати. З тою думкою прив'язує коня до деревини праворуч на Чабаниці, сам лягає коло його і лежить. Як вийде вона з лісу на білу стежку, щоб відтак, може, як тоді, полізти під “Білий камінь”, він побачить її зараз

читати