Завантажити

дійсно добра для неї задля її особи, чи радше тому, що вона його мати? Правда, я не думаю вже стільки про нього, як давніше. Горджуся тим, що чувство любові не перемогло мене, і я лише в найтихіших і найсамотніших хвилинах згадую його. А все ж таки чи не уронила би хоч одної сльози, коли б не знала його зовсім, а мусила зносити прикрості від хоровитої дами лиш тому, що дістаю плату і презенти? Хто знає, хто знає!.. Але ні, я обманюю себе сама; я ж його не люблю, я майже забула його цілком, я займаюся майже самим Орядином! Лиш коли настане сильний вітер, а дерева в саду зашумлять грізно, пригадають ніби шум моря, тоді стає його постать мов причарована ясно-виразно перед моєю душею і уста його вимовляють сердечним, спокійним голосом: “Що я люблю, люблю вже навіки”, — тоді думаю про його. Але се случається рідко, і я опираюся тому. Звертаюся до Орядина, котрий мене дразнить своїм поведенням і котрого не можу забути, чи радше сказати, не хочу забути! Бо й чому мені його забувати? Я ж — ха-ха-ха! — його царівна!..
Пані Марко каже, що я змінилася, стала холодна, замкнена в собі і ще тихіша. Се, може, й правда. Я майже уникаю людей. Я люблю їх, я і знаходжуся радо між ними, лише не люблю оставатися між ними довго і слухати того, що вони вивчилися колись і від когось напам'ять. Я віддалася тепер цілком писанню однієї довшої повісті, котра становить “мою кров і нерви”. Вона — я се відчуваю — буде пронизана всім світлом мого єства. В неї увійде все сонце моєї душі, вся здавлена веселість моєї істоти, вся будучність її. Хочу поринати у праці тій, купатися в ній і пити з неї, мов з тої золотої чаші, щастя та цілковите задоволення. Так, в ній хочу розцвістися, мов та рожа...
 
* * *
(Знов пізніше).
Одного разу спитала мене пані Марко:
— Як би ви жили, Наталко, коли б я вмерла?
Се питання вразило мене немило, і я глянула неспокійно на неї. Вона підупадала чимраз більше на силах, лежала не раз цілими днями на софі, і хоч запевняла мене, що се в неї лише така втома, то все ж таки я гризлася сильно і звертала всю свою увагу на неї.
— Ну як же ж? Чого ж дивитеся на мене, замість відповісти мені? — ніби жартувала.
— Не думаю ніколи над чимсь подібним, дорога пані! — відповіла я на вид спокійно. — Не знаю, чому вам приходить щось подібне на думку!
— Але коли я хочу знати, як би ви опісля зажили? Чи вам тяжко дати відповідь на се? Скажіть, дорога дитино, чи ви вернули би знов до свояків?
Я закрила мимоволі лице руками.
— О боже милий! Я не знаю, я нічого, нічого не знаю! — сказала півголосом.
— А я рада би ваші думки знати! Чи вам тут справді мило і любо в мене?
— О дорога пані. — Більше не могла я сказати. Приневолена якимсь наглим жалем, ухопила я її схуділу руку і поцілувала її. Вона притиснула мене мовчки до себе, і я чула, що вона була так само розжалоблена, як я.
— Отже, вам любо і мило в мене, — говорила далі, вкладаючи насилу спокій у свій голос. — Се мене успокоює. Мені здавалося все, що ви вернули би прямісінько до свояків.
— Я старалась би всіма силами жити в такий самий спосіб, як тут. Чого би вертала назад туди? Для мене нема там вже більше місця!
— Спасибі тобі за це, дитино! Але знаєш... знаєш, що мені не раз здається?
— Що?
— Що ти покинеш все, всі твої вироблені засади, всю твою улюблену працю, і... і підеш якого-небудь гарного дня тією звичайною, широко утовченою дорогою буденщини.
Я дивилася на неї довгим, повним, ожидаючим поглядом.
— І що ж? — спитала я.
— І стратиш те, що я і інші полюбили в тебе і що мене поєднало знов в послідніх роках з людьми і життям.
— Що ж се таке у мене?
— Се те, чого буденні люди не мають. Чисте, невизичене, вроджене світло душевне, що позолочує все, на що лиш упаде.
— О дорога пані!
— Так, Наталонько! Мене переслідує думка, що коли останетеся самі-самісінькі в житті, то це життя, грубе, жорстоке, переробить вас; вплине на вас, може, так, що в вас прокинеться пригноблювана натура і ви заживете цілком іншим життям! Се не було би щось неприродне, Наталко; ні, ви молоді і гарні, ах, ви пишні, як екзотична квітка, і самотність не видасться вам завсігди такою, як тепер... Однак я вмерла би з жалю за вами удруге і на тамтім світі!
— Чому думаєте ви так про мене, пані Марко? — спитала я з щирим смутним докором. — Чи ви не пізналися на мені ще доволі?
— Знаю, знаю, — відповіла вона поспішно, — однак я спостерегла, що ви у своїх нестережених і найсамотніших хвилинах такі неспокійні, а властиво так якось настроєні, мовби були наскрізь незадоволені або чулися в мене нещасливі! Що з вами? Скажіть одверто!
Я усміхнулася сумно.
— У вас я нещаслива, дорога пані? Ні, у вас відчула я і побачила щастя. Це в мене щось інше. Я чуюся не раз такою самітною, опущеною!
— Ох, отже так воно й є, як я собі думала! — перебила вона мене майже болісно.
— Справді

читати