Завантажити

— Він не з тих, Оксано!
— Ви чудні, Наталко, впрочім, чи він має щось таке за собою, що було би запорукою і за його характер?
— Він сам є мені запорукою. Горе нашого народу йому не байдуже. То багата натура, котра вірить в інші вимоги життя, як...
— В ідеальні? — докінчила молода жінка саркастично.
— Ви глумитесь! — відповіла я дразливо (я хотіла, помимо своїх особистих почувань до його, бути в осуді його характеру і здібностей цілком об'єктивною). — Але він чоловік такий, що округ його можуть і душі других кристалізуватися!
Вона звернула свої великі темні очі допитливо на мене.
— Ви говорите цілком так, Наталко, якби ваша душа “кристалізувалася” також округ його... Прошу вас... чи він ваш “бог”?
Я спаленіла сильно, і мої уста здригнулися гордо.
— Оксано!
Вона подала мені руку.
— Nichts fur ungut104! — сказала, приязно усміхаючись. — Я забула, що вашим “богом” то література!
— Справді так!
— Це мертвий бог! Але прошу вас, коли будете писати вашу повість, то опишіть там мужчин з тими прикметами, які тепер у них перемагають. Це було би дуже інтересно довідатися, як душі деяких других істот, котрі, напр., мріють про “вищого чоловіка”, є непорочні, мов голуби, є переповнені “незаспокоєною жадобою за чистотою”, одним словом, є ніжні, ідеальні створіння, — отже, в який спосіб душі таких других істот кристалізуються округ мужчин з прикметами, які нині у них перемагають!
Я сміялася:
— Я це напишу, Оксано, напишу.
— Коли не помиляюся, то ви хочете писати з нашої верстви.
— Так.
— Тим ліпше. Тут знаходяться знамениті екземпляри!
— Може.
— Чому “може”? Пригадайте собі з ласки своєї вечірок професорів у панства С. і не забудьте характеристичних прикмет його, як: множество пляшок пива, багато їди, багато сигарового диму, груба ненависть до всього, що “не своє”, і політика. Проміж те зігріті сонливі лиця жінок і так звана німецька “Gemutlichkeitї”105.
Я мовчала.
— Окрім того, не забувайте і своїх тодішніх приватних чувств, про котрі говорили ви мені самі по тім вечірку! А тепер, добраніч вам, Наталко! Завтра відвідаю Маdame Stael106 (так звала вона деколи паню Марко).
“Чи вона не противорічить собі? — думала я. — Раз каже, що лише той має вартість, що сконсумував107 таку і таку силу книжок, а другий раз у неї лише етичний елемент є такий, що робить з чоловіка “вищого чоловіка”. Коли чоловік є лиш “рівний, як лінія”, “простокутний”, тоді подобає якраз на сонячний промінь, котрий озолочує все, на що лиш упаде...
Марко її ідеал. Марко безблудний, характерний, всюди й у всім “Марко”! Ні, це чисте диво, що вона не згадувала мені нині знов про його! Вона завзялася на мене пригадувати мені його раз по раз, а тим часом я тону у всякій праці, щоб про нікого не думати, не піддаватися жодному впливові і бути духом свобідною, мов орел під ясним небом.
Чому сумнівається в щирості Орядина, знаючи його лиш з виду? Я майже погорджую ним, бо зобидив мою гордість, однак вірю про те все в щирість його патріотичних чувств, у його співчуття для людського терпіння, в його пишні здібності, в якусь вроджену інтелігенцію в його і в те, що він вийде на славу своєму народові. Ах, він гордий, і та гордість не допустить його ніколи до якого-небудь упадку. Вона песимістка, нудить світом і мірить все мірилом суб'єктивізму.
 
Вернувши додому, застала я на своїм столі лист. Це були освідчини о мою руку і походили від одного вдівця, що бачив мене в житті разів два і не говорив зі мною більше, як десять слів. Він був батьком п'ятьох дітей, посідав “дім” і був “цісарсько-королівським урядником”.
Лист дрижав у моїй руці під час читання. Опісля зім'яла я його в пилку108 і шпурнула далеко від себе, при чім лихий усміх заграв на моїх устах.
Ніколи не був би женився вдруге, якби не був побачив мене!
О, яка ж іронія долі!
Якесь чувство ненависті і обриди обгорнуло мене нараз супроти всіх мужчин, і ніколи не відчувала я так виразно, як в цій хвилі, які байдужі мені всі мужчини. Всі! Це слово говорила я собі майже з поспіхом, щоби в те почуття не вмішалося якесь інше поняття. Коли б вони знали, оскільки займається ними жінка, що пізнала раз високі ідеї і полюбила їх, соромились би своєї зарозумілості...
Сівши при столі, я сперла голову в долоні і задумалася.
Якась мізерна порожнеча обняла мене, і я відчула, що моє положення в житті дуже глупе і без смислу. Як же ж відносилися до мене люди — от хоч би і знайомі “моєї” верстви? Інтелігенцією переросла я їх геть-геть далеко, і до них вертати назад духом було мені неможливо; а одним замахом станути їм поруч мене — було їм неможливо. І тому що вони (їх була більшість) не могли станути на моїй степені, мусила я до них знижатися, іншими словами: мої обставини змушували мене підлягати їм. Далі і я не була “жінка” якого там небудь мужчини і не представляла тому

читати