Завантажити

першокласного шматка землі, що з часом мусив набути подвійної вартості, бо знаходився в купелевій місцевості, котра розвивалася якнайкраще. Шматок землі тої був призначений для неї, в разі вона колись віддавалась би, а як не те, просто в крайнім разі на продаж, щоб за узискану за неї суму вона могла віддаватися без перерви вищим студіям, котрі дали б їй іможність здобути в суспільності незалежне становисько й забезпечити тією дорогою свій бит. Несподівана смерть батька погромила не лиш його плани, але враз з ними й її. Вона мусила покинути постанову віддатись студіям, що було колись її найгарячішим бажанням, розстатись назавше з своїми улюбленими мріями й остатись надальше, як виховавчиня, в домі панства Маріянів. Молодші брати її потребували на разі найбільше підпори. Поівдовіла, турботами прибита мати не була в силі виплачувати точно по умові довг (як міг це батько), котрий завдяки високим процентам побільшився скоро. До того не уставала й боротьба з життям, боротьба о виховання молодших братів, і часто-густо попадала до злиднів не звикла мати в розпуку й сум.
Одного дня, що був і реченцем до сплачення одної часті довгу, вдалася вона до моєї матері з просьбою, щоб та опустила їй хоч одну часть високих процентів, бо інакше, як впевняла, вона буде примушена спродати гарний й цінний кусень землі з утратою, а як ні, то вирвати з-поміж малолітніх дітей невеличку готівку, котру держала на непередбачені пригоди, як хороби, смерть і т. ін., щоб позбутися затягненого мужем нещасливого довгу як не цілком, то бодай частково.
На ту просьбу, виявлену з усім теплом і упокоренням пригнобленої матері-вдовиці, одержала вона від моєї матері відповідь, що, на превеликий жаль, вона не в силі сповнити її бажання. Про яке-небудь “опущення” процентів не може бути бесіди, бо, визичуючи батькові гроші, чинила вона це з увічливості для нього й його жінки, а не впрошувалася о те. Одначе, додала, могла матері остільки полегші вчинити, що продовжити реченець виплати капіталу на кілька років ще або й довше. Крім того, зробила матері, між іншим, докір що вона не виховує своїх дітей практично, особливо — щодо “дівчини”. Вона, — (Маня, говорила) — тратить дурно літа. Нехай, — сказала, — та донька ваша виб'є, собі непотрібні модні уроєння й мрії з голови, а вдасться завчасу до якої доброї кравчині і, не гаячи часу, візьметься до заробітку голкою, як це роблять дівчата й з інших добрих домів в її положенні. Це принесе їй більше користі, чим усякі “розумові підприємства”, котрі хіба потягають за собою видатки, а більше нічого. З часом може трапитись їй якийсь жених, що буде до її маєтку відповідний і таким способом усталить своє буття, а вона... бідна, доволі вже хлопцями обшарпувана, буде мати на собі на один тягар менше. Це її щира приятельська рада, що веде, справді, не до самого великого панства, але й не до злиднів. Щождо самого реченця до сплачування грошових рат, — додала при кінці, — то нехай пані Обринська додержує його точно, бо син її, котрому припаде ввесь її маєток, так само безцеремонне строгий у грошових справах, як і вона, і не любить заходитись у непотрібні дискусії й жалості, і в випадку недодержання означених умов або спродасть лист довжності, або поступить, як вимагають дотичні таких справ закони. Це каже вона їй без зла в серці, просто, без зайвих церемоній, бо шанує її. З тим передала матері новий прилагоджений уже лист довгу, підписаний наново нею й мною, попрощалась і вийшла, бо на неї ждали “мужики-купці”, що прийшли закупити її худобу і т. ін.
Оповівши це, дівчина мов передала мені з оцим оповіданням якусь останню свою силу. Відтак, затуливши лице руками, опустила голову вниз і сиділа якийсь час неповорушно.
— Чому ви мені цього не сказали давно, панно Маню? — спитав я беззвучним, майже мені самому чужим якимсь голосом, відчувши, що під час їй оповідання з мого лиця зникла чи не остання крапля крові. — Довідавшися про це, я був би зараз у самій першій хвилі зробив цій справі одним замахом
кінець.
І сказавши це, я зсунув з її лиця лагідно руки і, вижидаючи на її відповідь, хвилину дивився на неї.
— Чому? — спитала вона блідими вустами, окинувши мене сумним поглядом. — Ви ж чуєте: бо “син був так само безцеремонне строгий у грошових справах і не бавився в непотрібні дискусії і жалості, як і вона”.
На часок я опустив голову на руку, заслонюючи рівно дівчині очі, а відтак обізвався.
— Маню, — сказав я, — оце, що розказали ви мені, я, присягаюсь, чую нині по раз перший. І вірте, всього був би я по своїй матері сподівався! Всього жорстокого й безівзглядного, всього подібного тому, лиш такого поступування й таких вчинків — ніколи! Я признаюсь, хоч і як тяжко до цього признатись синові матері своєї, що ніколи а ніколи я цього в світі не сподівався. Маню! — додав я з здавленим голосом, бо в притикаючій кімнаті лежала ж вона. Та, над котрою я дрижав, котрій віддавав я чи не всю свою молодість і своє життя, щоб лиш нагородити її за все, що жертвувала мені, і

читати