Завантажити

недалеко вашої матері ще лиш на хвилину задержусь, — сказала, — а відтак також піду.
— Чи моя присутність вас виганяє? — спитав я, і мій голос, котрий мав я досі завсіди в своїй власті, задрижав мимоволі м'якістю. — Ви ж тут у своїй хаті; я втиснувся в неї й розбив на силу її супокій.
— Не в тім річ, пане Олесь, — обізвалась вона. — Я потрохи звикла перебувати тепер в оцій кімнаті. Ви самі чули, що моя присутність при постелі хорої лишня. Сповнивши свою задачу, я вважаю зайвим задержуватись в поблизькості вашої матері довше. Цими днями, а може й завтра, як чую, приїде пані Дора К. Вона займе, як заявила мені пані Міллер, оцю кімнату. На час, нехай би й який короткий, поки переїде хора досвого дому, я піду до панства Маріянів. Краєвиду, як оцей, — додала, вказавши рукою на дійсно чарівну картину ночі перед очима, — може, й не побачу перед від'їздом вдруге. — Вісім день злетить скоро, тому зачинаю поважно прощатися зо всім.
— Маню! — обізвався я півголосом і приблизився до неї. — Завтра не йдіть ще від нас. Хто знає, чи Дора буде вже завтра тут. А хоч би. так, тоді хоч тут і там покажіться у хорої... і в нас. Тут ви дома, а хора, вона також... звикла... до вас.
— Як хора, — докінчила дівчина з ледве замітним нервовим усміхом. — Але я сповню ваше бажання. За кілька день перевезуть її додому, там вона віднайде себе, як віднайде себе з нас кожне; а відтак піде кожне своєю дорогою, стаючи на своїм місці, не забираючи нічого з усього пережитого на будуче з собою. Чи вдоволені ви, пане?
— Це чую я від вас по раз другий, панно Маню, — сказав я спокійно, хоч у мені задрижало на останні її слова болюче. — Я б думав, що саме по тім тяжко псребутім часі, коли ми, мов два добрі товариші, прямували до одної мети, сторожачи над боротьбою між життям і смертю, з пожертвуванням всеї сили, — ми повинні тепер розійтись інакше. Ми ж станули собі ближче.
— Гадаєте? — опитала вона, і її ніжні вуста скривилися гіркою усмішкою.
— Я так думаю.
— А я — ні. Якраз ті наші переконання не зливаються в одно, — відповіла вона поважно.
— Я признаю, панно Маню, що багато дечого, що стояло незрозумілістю, упередженням і поглядами молодшої “Sturm-і Drangperiode” 71між нами, ви вирівняли своєю благородністю, а головно шляхетним поступуванням. Останній, для нас обох утяжливий час затер чи не на все нерівності між минувшиною а теперішністю. Такого погляду й почування, я переконаний, е й моя мати. Вона не могла не бачити вас, якою ви є в дійсності. Не могла не взнати ваш несамолюбний героїчний учинок проти неї, не відчути вашої безкорисності. Вона вам мусить віддати належний поклін, якою б і не була консеквентна в своїх почуваннях і постановах з давнішніх літ.
— А я буду досить твереза не повірити хвилевим настроям, пане Олесь! — відповіла вона й піднялась гордо. — Зрештою, і на що б це все здалося? За тиждень або й кілька день пізніше розійдемось ми назавше; пощо, отже, скидатись того, що піддержувалося тверезим розумом цілими роками? В кожнім іншім разі, — додала, — була б мене, може, зміна її поглядів до моєїї особи ущасливила, але нині залишить вона мене холодною Внутрішньо ми однаково розлучені на все.
— На все, Маню? — спитав я. І я чув, як мій голос мимоволі задрижав.
— Так, пане Олесь. Чи як же? — спитала й підняла своє лице, що пригадувало блідістю в слабім освітленні якийсь білий цвіт. — Чи донька колишнього вбогого, але чесного урядовця, що не мала за життя його, з причини свого вбожества, вартості в очах ваших і вашої матері, перейнятої матеріалістичним духом, може її тепер, яко вбога вчителька, що бігає по лекціях, щоб здобути матеріальні засоби... більше мати, як перше? Ні, пане Олесь... — сказала й потрясла гордо головою. — Якою й була Маня Обринська колись наївною, вірующою в безкористь людську сліпо, в здійснення ідеалів і мрій, то нині вона не є нею більше. Не годна більше бути. Ми були віддалені від себе, жили іншим життям і заняттям, — тягнула далі, під час коли її альтовий голос заграв нараз сильним зворушенням і пірвав і мене з собою, — але я відчувала гірко, що лиш сама та моя вбогість відділила мене від вашої матері й від вас, дарма що душа моя протестувала проти тих розумувань. Остаточно одначе і піддалась їм, переконуючись, що слушність по їх стороні.
Через хвилину я дивився зчудовано на неї, а потім обізвався:
— Чи справді ви того переконання, що я й моя мати причинились своїм, як утримуєте, “матеріалістичним” духом до того? В які уявлення загнались ви, під яким впливом перебуваєте? Ви несправедливі, пані!
— Не можна інакше збирати, як засівається, — відповіла вона, усміхнувшися гірко.
— Я не розумію вас, куди прямуєте ви, пані?
Вона здвигнула плечима.
— Ви огірчені й упереджені проти нас, хоч мені не зрозуміло, з яких причин. Ба я піду навіть дальше, — говорив я спокійним голосом. — Я припускаю, що в моєї матері більше матеріалістичного духу, чим, може, в деяких інших жінок. Це в неї виробилося з деяких

читати