Завантажити

обзивається він холодним півголосом, щоб не збудити засипляючу матір. У м'яких звуках, за винятком першого вечора, він взагалі до неї тепер не говорить. Ніби провадить розпочату (може, в городі) розмову.
“Бути може, — відповідає вона спокійно своїм симпатичним голосом, — але без впливу одиниць, що бувають іноді й несвідомо керманичами нашого життя й наших учинків. Однак самою вдачею я не змінилася, хіба що, може, тут і там змінила в деякім напрямі свої погляди, затвердла більше в своїх постановлениях; розгірчилась, може, проти духу й часу життя”.
“Матеріалістичного?” спитав він з притиском, мов збудився нараз з якої глибокої задуми й відразу відгадав її думку.
“Так. Іноді мені лячно... так, неначеб для слабіших, а може, лиш тонко відчуваючих, настає кінець, час упадку духового життя й моральних вартостей між українцями”.
Він усміхнувся.
“Не бійтеся Як одні оборонці духу минуться, одні вартості переживуться, заступлять їх другі. За собою мають вони ще народ. Мужиків”.
“Мужиків?” спитала вона.
“Так. І таких, як і я”.
Вона похитала головою.
“Ви невільник. Ви ще не розбили в собі матеріалістичного духу, потребуєте ще самі для піддержання свого “я” потвердження вашого окружения; себто патенту знадвору”.
“Отже, на вашу думку я — матеріаліст? — спитав він. — Я ж також уже “нарушений” тим духом, як каже доктор Роттер, “aus der Hohenluft” 69і не з первісної руки”.
Вона так само заперечила.
“Ні?”
“Ні, пане Олесь!”
Була б, може, дещо доповіла, одначе двері недалеко них створилися й тихо, мов на шовкових підошвах, увійшов Нестор. Він приступив до сестри. Вона опустила руки з шитвом на коліна і, здається, всім теплом своєї гарної душі звернулася допитливим поглядом до брата:
“Що там, Несторе? — спитала. — Потребуєш мене? Я прийду. Ми вже вижидаємо лише доктора Роттера, що обіцявся передучора, від'їжджаючи кудись, зайти вже сьогодні в оцій порі сюди, а тому і я тут”.
Нестор схилився над сестрою і, спершися одною рукою на її фотель, гладив другою мовчки її волосся.
“Коли скинеш цю пов'язку, Маню? Вона заслонює мені твої очі”.
“Ще за день-два, мій хлопче, — обізвався замість сестри добродій Олесь. — Вже за день-два не буде вона тебе разити. Мені знов о те чоло без тої пов'язки лячно...”
“А мене якраз нині питав доктор Роттер, чи Маня ще носить її”, сказав Нестор.
“Доктор Роттер? — спитав Олесь, зчудований, неначе немило вражений, між тим коли гаряче полум'я затемнило його лице ще о відтінок більше. — То він уже вернув?”
“Так, — відповів Нестор. — Власне перед годиною бачився я з ним. Вія вернув. Споминав про те, що зайде й сюди, але що мусив непремінно відвідати вперед якогось небезпечно занедужавшого, відложив візит сюди на пізніше, а сам поїхав верхом”.
“Дивак він”, закинув Олесь.
“О, ні, він гарна людина, пане Олесь! — боронила Маня. — Він від голови до ніг джентльмен”.
Олесь усміхнувся ледве замітною іронією й погладив свою гарну, темну, плекану бороду.
“його всі жінки люблять, але він не має заміру женитися”.
Маня здвигнула плечима.
“Він і його кінь виглядають, неначеб з одної маси сковані”, сказала, ігноруючи останні його слова.
“Так. І він любитель природи. Як має час, їздить у гори або в ліс, і товариства уникає. Терплячий на серце, каже, що, може, впаде колись мертвий з коня, як застрілений птах; а це була б, на його думку, найкраща смерть. Він знає тут у горах кожний закуточок”.
“Це мені також казав, — потвердив Нестор, — а задокументував це саме послідньою своєю проїздкою”.
“Якою проїздкою?” спитала Маня.
“На скалу Р. Д.”, відповів Нестор.
“В товаристві?” спитав добродій Олесь.
“Не знаю, — відповів Нестор. — Дав мені ось кілька чудових шаріток”. І оказавши це, він витягнув свій нотес, отворив його й указав кілька білих, уже трохи затисиених цвітів, що звикли ми бачити лиш в альпійських горах.
“Які чудові! — кликнула Маня і взяла їх обережно на долоню, приглядаючись їм хвилю, мов малим ніжним створінням. — Дай мені одну, Несторе”, сказала, всміхаючись до брата.
“Бери і всі”.
“Залишіть їх Несторові, пані. Вони йому здадуться... Я вам постараюся о свіжі”, вмішався тут увічливо Олесь.
“Мені якраз оці подобаються, і вони вже тут”, заперечила, не надумуючись, дівчина, схилившися наново пестливо над гірською квіткою.
Господи, що вона таке сказала, що він так на неї витріщився?
Дівчина, мов відчувши його зміну самим жіночим інстинктом, не підводячи цілком голови, подала квітку братові назад.
“Задержи їх, Маню, деякі з них, може, і для тебе призначені”, сказав брат.
“Ні, — відповіла вона спокійно. — Оці цвіти я люблю понад усе, але вони зриваються з небезпекою життя. Сховай їх. У тебе вони будуть ліпше заховані, як у мене. Ти любитель усяких незвичайних рослин”.
“Коли вернемо додому. Маню? — спитав нараз брат, ховаючи цвіти назад

читати