Завантажити

Птаха ніби повзла по синьому, з срібним вилиском, склі чорним розчавленим тарганом. Лада глянула у вікно і побачила там цю птаху, а ще мокру березову гілку, і здивувалася, що та тремтить. О, це від холоду. Суто у традиціях народницького минулого. Печально. Але ця думка, коротка, як політ мухи, вилетіла за якісь там межі. Вона потягнула до себе два роздвоєні кінці оголеного дроту; подумки Лада вирішила, що це зміїне жало зради, і поклала в рота. Зараз він увійде, ввімкне, і – все. - вона розтане тихо, тихо, як її ніжна і печальна любов. Але тихо не відбулося. Увійшов син і увімкнув електрику. Ладу затрусило, з неї повалив смердючий дим, а волосся піднялося дибки. Нарешті син додумався клацнути вимикачем, і вона впала на підлогу обм’якла, випустивши всі можливі екскременти собі під балдахін шовкового халата. Син тремтячою рукою набрав номер, і викликав швидку. Але та вже нічим не зарадила. Лада, з одкушеним язиком, вилізлими очима, з неправдоподібно синім обличчям, була мертвою. Чому вона вибрала саме таку смерть, нам лишається тільки гадати.
Чоловік стояв якусь хвилину перед дверима, а два мовчазних, послужливих охоронці очікували. Нарешті він відкрив двері і пішов кімнатами, нюхаючи повітря наче тхір. Наприкінці, у літній кімнаті, його обличчям майнув подив. Він відчув запах, неприємний запах, який раніше не жив у цьому домі, але досить знайомий і близький, щоб там оселитися. Ну й ідіотка, подумки вилаявся він і увійшов, не змінивши виразу обличчя. Потім повернув голову і навіть не подумав тягнутися до кишені, де тепло покоївся мобільний телефон. Це була його таємна пристрасть, і чоловік Лади її приховував, про це знала покійниця.
- Я люблю його, як собаку. Відданого й вірного собаку, – говорив він облизуючи кінчик «Корони», похлебтуючи п’ятизірковий вірменський коньяк, інакшого він не пив. Дурна звичка у вишуканому суспільстві. Все в його чіткій і світлій, як срібло, свідомості, називалося мотлохом. Можливо тому, що долі їхні були такими схожими, вона подекуди, як говорять жінки, місцями розуміла його. У обох серце заходилося, коли на зеленому моріжку, з-за темного віконця Гамера, вони бачили корів, кіз, перекошені церкви, котрим поталанило менше ніж столичним золотоголовим храмам. Але зараз він думав, звісно, не про купи паруючого гною, і навіть не про те, що життя ця шерепа могла б собі обірвати й жменею пігулок, яких у домі вистачало по саму горлянку. Ні, думки його діставалися висот власних почуттів, і чоловік фізично відчував, як у нього злазить верхній шар шкіри, наче з посинілої від гангрени ноги, щось близьке й відразливе в одну мить. Саме так він думав. Вона не знала світу, погоджувався він, думаючи про неї, як про живу, але сама її поява у його житті опускала його на дно світу. Лада відтіняла його, як щось потворне ще потворніше. З цими думками він усівся у вітальні неправдоподібно червоного кольору, з шкіряними надутими іспанськими диванами і кріслами, закурив сигару, і охоронці, розуміючи, подали пляшку коньяку, акуратно нашаткований лимон. Він потягнувся до свого вірного мобільного телефону, старої моделі, але дійсно надійного, наче собака. Почувався він легко і упевнено, як ніколи в житті, але за старою звичкою напустив на себе досить вправну міну горя і скорботи, таку, мовби він один лишився на оцій землі, сам. Він подумав про зелені, майже сині сосни, а надворі противно шкварчав мокрий сніг під шинами авто. Йому зажди було затишніше у Гамері, але зараз, тут, з мертвою жінкою через три кімнати по ході, йому ніколи так не було чудово і легко. Він відсьорбнув коньяк, дуже голосно, потягнувши своє плямкання по всьому будинкові, і кремезний, з селянською пикою охоронець, підступив до нього і простягнув трубу.
- Ні, - коротко сказав він і подивився на мокрих птахів, що вчепилися в гілки липи, і вирішив її спиляти, тому, що ця липа лякала Ладу. Він навіть дозволив собі здивуватися, але потім повільно обернув голову і приязним, повільним голосом сказав охоронцю:
- Зателефонуй і скажи йому сам. Мені немає ніякої охоти, - і він облизнув важкі жовті краплі коньяку з отерплих губ. В житті немає нічого важливішого за початок. Середина - діло відносне: можна навіть не дотягнути. А оскільки середина, як і вік, прісна, а кінець непередбачуваний, а тому темний і невиразний, і золотий... Випорожнивши у вбиральні пряму кишку, так часто вирішувала у противагу йому Лада. Він так і лишався все життя у її розумінні «він», без імені, з купою нагород, з купою посад, і ще більшою купою шалених грошей. Але це його не злило, навіть не бісило, навіть не займало. Він думав інакше, і Ладі не дістатися тих висот, до яких він дотягувався за коньяком і кавою. Як і кожна жінка, Лада наділяла словом все, що діялося, рухалося і пульсувало навколо. А це вже йому не подобалося. Саме про це він зараз думав, втупившись застиглим оком у завиток на італійських шпалерах. Так, у нього погляд людини, що вирішила все. Ця людина, він сам, забралася так високо, так низько, чи важко, чи легко на свого щабля

читати