Завантажити

на всезагальній драбині, і ясно усвідомила й вирішила, що саме там добре знаходитися, і нічого не вивчати, нічому не давати назву, бо все і так давно вирахуване, з ним і без нього. Проте це було своєрідною помстою за те, що з ним зробила Лада. Принаймні зараз він спокійно міг перенести всю важку похмурість життя на віко її труни, котре все витримає. І по своєму мав рацію. Лада примудрилася сховати своє минуле і своє майбутнє у чорних водах невідомості. Начебто він знав її колись веснянкуватою рудою дівчиною, з яскравими очима, з врівноваженими, зовсім не манірними рухами; знав її батьків з важкими руками колгоспників і з хитрими очима дрібних завидників та злодіїв. Але Лада не була схожою на своїх батьків. Від таких небажаних думок він навіть пересмикнув ногами. Проте зовні залишався у стані рівноваги та спокою. Але щось його насторожило. Повз нього пройшли кілька міліціонерів у мішкуватій уніформі, здається, лікар, він провів їх поглядом, поворотом голови, пригубив коньяк і перевів очі на пузатого амура, що натягував лука і зараз видався йому символом чогось жахливого, але не того, що трапилося в реальному житті. І це його трохи зачепило. Тому, що він не міг всидіти на місці. Тому, що бронзове янголя з луком цілилося в нього. Ось це його й насторожило. І легкими кроками, підшаркуючи лівою ногою, він пішов у кінець кімнати, потягуючи ніздрями повітря. Так, це справді був запах, запах був причиною його роздратування. Так, запах, але ані причини, ані джерела цього запаху він не міг згадати. Цей запах, на його диво, ударив не по ніздрях, а по очах, засльозивши їх, так, саме по очах; а потім він відчув, як запах шпарко побіг сірими каналами мозку, вибухнув і захолонув там чорною однорідною масою. Запах так і залишився там, великим чорним каменем. Але і під стіною кімнати, оздобленою червоним деревом, з важкими брунатними портьєрами, він уловив, порвавши плівку буденних запахів, знак того, що ніяк не може позбутися жінки. Зараз його покличуть, хоч як цього йому не хотілося. Співчутливі погляди не найкраще, а осудливі можуть зіпсувати настрій на цілий день, так, саме те, коли ти можеш і зараз хочеш думати про неї що завгодно: за коньяком, а пізніше у розмовах колег, товаришів, її і його, і відчувати причетним до чогось. Так, саме наче повторилася його юність, і тінь молодості майнула промінчиками зморшок, разом з хмільним кайфом таємниці. Запах тепер став рідким і розтікався його широким тілом, він хотів уголос добавити щось про душу, але це було обридливе табу, спеціально нав’язане, а зараз, після стількох років, набуло статусу сталої й твердої звички, що душа це щось з розряду студентської балаканини, коли з прищавими лобами, запаленими залозами і блискучими, повернутими не до землі, а до неба очима. Саме цим він пишався. Саме це він ставив собі у заслугу, чого Лада ніяк уперто не хотіла розуміти: він став частиною іншого світу, вичавлюючи поступово з себе зачучверілого селюка з колгоспним минулим і минулим трохи більше пафосним, але він вже відійшов від того берега, тому ніколи не хотів згадувати діда, а ще менше сестер, котрих йому самому довелося вербувати. І багато інших неприємних хвилин. Він надто був далеким від того зараз. Все було зроблено без нього і досить акуратно, щоб комар носа не підточив. Після кількох років він відчув, що дійсно дивиться у порожнє небо і та його частина, що десь заклякала у переляку від зовсім банальних речей, вона зараз - анахронізм. Йому до тупого стало все відомим, знайомим, а, значить, обридливим. Хоча чогось особливого такого він в цьому не вбачав: не він один такий. Саме це зараз він відчував до Лади. Запах згарі, що літав тонким павутинням з кімнати в кімнату, навіть не дратував його, а нагадував, що вона десь поруч, зовсім поруч: лежить у білому махровому халаті з пропаленим сигаретою ліктем, з накрученими по-міщанському бігудями і теплий рудий кіт вештається біля її ніг. Він не відчував втрати, ані втоми, що слідує за померлою близькою людиною, і це рівно нічого не означає: любив ти ту людину, чи вона тобі була байдужа, як останній трамвай, коли у тебе є гроші на таксі. Тоді він пройшов ще кілька кімнат, тьмяних, з м’яким і гострим оксамитово-порцеляновим відсвітом, і йому щемко захотілося сигари і коньяку, але він розумів, що при цих людях такі речі неприпустимі, необхідність слідувати правилам людського етикету, котрими він все життя гребував, стискала горло, наче модна краватка. Велике малинове сонце у останній кімнаті завалилося у вікно з потоком нових запахів, і йому зробилося нудно.
- Пане генерале, - почув він, і красивий голос секретарки Лади несподівано повернув все, наче у калейдоскопі: перша кімната розвернулася іншим боком, друга несподівано наповзла на першу, а третя витягнулася, таким робом пускаючи червоного золота світло з останньої кімнати. І він стояв на сірому бетоні, під синім неправдоподібно оксамитовим небом, з білими літаками на ньому, і тихій гуркіт ласкаво лягав на землю, а її рука була поруч. Горло йому стиснуло, і він зрозумів з

читати