Завантажити

харизматичний, як нині модно говорити: він на півставки підпрацьовував у їхній конторі і приносив плітки, загалом нікудишні, але часом смішні. Слідчий кахикнув у кулак: білі кісточки суглобиків, напнуті сині вени виказували його нервовий, навіть марнославний характер, а з тим свідчили й про волю та цинізм. Слідчому скоріше всього, хай йому чорт, було цікаво. І генерал після кількох ковтків коньяку відчував, що та цікавість передається й йому. Далеко, десь у його мозкових клітинах відбився портрет секретарки. Зараз її повний, в рожевій помаді рот, викликав у нього захоплення, наче той рот щось міг сказати втішне йому. Це для нього був рот священика: так вирішив він, хоча ніколи ні у що не вірив, окрім успіху та достатку. Він ніколи не вірив жінкам, але до безумства, до юнацького безумства любив їх, доти, доки крива його долі не перетнулася з Ладиною, з тією веснянкуватою дівчиною, що запам’яталася рожевими прищами на обличчі, розкішним селянським тілом, злегка манірними рухами, але такої природної, що нічого його чоловічий досвід не міг вдіяти, в яку б то позицію він не ставав. Але зараз він уперто думав про живу секретарку, - крупнороту, з тілом норовливої кобилиці, з порожніми порцеляновими очима, і чіпкими лапками комахи, що підгрібає корм до своєї нірки. І хтивої, як циганка. Йому зробилося солодкаво, потім нудно, і він проковтнув коньяк одним духом.
- Значить так, пане генерале. Як не прикро, але справа ця коротка і банальна, - сказав слідчий, елегантно взявши коричневу паличку сигари, він уміло її підкурив і випустив синю хмарку диму вгору над головою; дим майже розчинився на тлі костюму секретарки. Нарешті слідчий заговорив рівно, притримуючись якогось внутрішнього, зрозумілого лише йому порядку. Від таких розмов у нього завжди крутили пломби в зубах. Він слухав холодну і виважену балачку цього слідчого зі щурячою зачіскою, і зараз розумів, що між цим випещеним, застібнутим на всі ґудзики і гумки, між цим настирним і передусім розумним типом, натертим наче воском, і ним, саме ним, немає ніякої різниці. Це пересмикнуло його досадою, аж ворухнувся хворий нерв у ще здоровому на позір зубі. Сапфіровий квадрат вікна, з жовтогарячими ліхтарями й тихим вечором у передріздвяну ніч, як все наприкінці, як все від початку. Так, дійсно зводить зуби. Ще одна ніч, яка нічого не змінить, але до чогось наблизить. І він не знав, чи спокійно може пережити цю ніч. І від цього йому було страшно. Навіть від однієї думки про те, що єдина істота, яка від нього дійсно залежала тут, на цьому п’ятачку блискучої підлоги, з дурнуватим рожевим балдахіном над ліжком, з меблями румунських князів, несподівано стала такою значливою, що може перемінити звичний уклад життя. До цього треба бути готовим, але й це лякало його. Ще більше ніж те, що уявити Ладу, побачити у пам’яті він зараз не міг, як не пружив мозок. Одні лише запахи. Ворожі й чужі, наче на війні, привидами перебиралися з кімнати в кімнату, паскудством своїм окуповуючи дім. Слідчий сповз задницею на край стільця, під яким він нервово засовав носком черевика по паркету. Генерал подумки, радше за професійною звичкою, визначив його як латентного гомосексуаліста. Він навіть почув, як пори у його паху, біля його ануса, у самому анусі розпускаються рожевими слизькими бутонами, випускаючи запахи, від яких нудило і дерло в горлянці. Ось воно: бути готовим і не боятися. Дві банальні істини. Він підняв, немов підсмикнув погляд, кинувши осклілими від незвичних почуттів очами на великий, в тяжкій дерев’яній рамі квадрат вікна, що переливався незахололим желатином у вечірньому, а може це ранок, мороці. Нарешті він щось побачив. Ні, він таки побачив. На сірому шматку асфальту він побачив каштанового пса, майже вогненного. Пес виглядав дурнуватим, наївним, тицявся носом у брудні калюжі і гавкав на власне відображення. Слідчий підвівся, акуратно поправив штани, попрощався і, порипуючи блискучим паркетом, наче астральним відображенням його самого, вийшов. Генерал теж встав, повернувся вухом до безмежної анфілади кімнат, і став ловити розпачливе дзижчання заблукалої мухи. Пізніше, коли він вирішив, що та йому ввижається, він перевів погляд на стіл, погляд його застиг, перелякано розсипався на тисячі очей в гранях кришталевої попільниці з недопалками жіночих сигарет „Вог”. Він зрозумів, що Лада не курила таких сигарет. Його дружина любила хильнути міцного рому або віскі, найдешевшого, яке смерділо самогоном, а потім розкурити сигару. В її рожевих, гнучких, як пара слимаків, губах сигара виглядала огидливо непристойно, принаймні він говорив так.
Тільки зараз він насправді відчув, як сильно секретарка збуджена, ось так просто, як жінка може сприймати смерть: збуджується, молодшає; так, наче смерть пролетіла високими анфіладами, з розгону вдарилася об неї, відбилася від її розкосого погляду і застрягла у його горлянці. Він облизнув собі губи, кінчиком язика, зовсім по-жіночому, анус його болісно й солодко стиснувся: за вікном товстим шматком сапфіру сунулося небо. Настав час,

читати