Завантажити

З книги «ДЕЯКІ СНИ»

***

Поволі пускаючи сік із вени вишневий,
готуючи славний обід у посуді кришталевім;
водночас повірити в те, що десь є ти,
встромляючи флешку у комп, а вірші – в дискети.
І все – між пустель, картаген, мараккешів,
офшорів, інвойсів і легалізованих кешів,
лілій, драцен і троянд, цикламенів,
між тих мудаків, що незграбно вдають суперменів...
Журнали. Паркетні цеглини розбиті. Не спиться.
Чомусь пригадаю я дельту Дунаю, де птиці
на нас не зважають, живуть і важливе щось знають,
бо линуть, летять, повертають до нашого краю.
Та краще вино із аорти яскраво-червоне.
Устигнути б тільки підставити млосну долоню.


***

Дерева бруняться. Забрьоханий Поділ
старим бомжем чалапає до ринку.
Вітчизни пиво п’є якийсь дебіл
і позирає на гладку блондинку.
Це місто мружиться крізь давню машкару.
Одвічні цвинтарі обсіли кожну гору.
З дахів психушки ґави кажуть: „кру”
і тіні ходять жовтим коридором.
На сонці топиться і крига, і земля.
Масніє суглинок і підпливають схили.
Під храмом жебрає безкриле янголя;
а в магазині в когось крововилив.
Довкола в розпалі весняний маскарад -
хто мертвого вдає, а хто – живого.
Час ліків і новокаїнових блокад,
прозріння чистого і божевілля злого.


***

Пам’яті Миколи Зерова

Червоний барбарис у паморозі білій
над лісовою стежкою завмер;
прозорий розпросторився етер
у передзим’ї, що іде несміло.
Густішає вода між верболозом,
листок-блукач до кореня припав,
посивіли стрічки полеглих трав
і ніч заснула під Великим Возом.
Густа імла. Зелене серце лісу
принишкло, снами виповнене вщерть...
Чи краще тихий сон за наглу смерть?
Заціпеніла гілка барбарису.


***

Ти палиш „Davidoff”,
і рухом чоловічим
недопалок товчеш у попільничці.
Ми мовчимо. Відтак
п’ємо коньяк,
чекаючи на потаємний знак,
якийсь дороговказ для нас обох.
А навкруги курний вертеп і льох.
У серці порожньо,
як в пляшці на столі.
Завжди у долі всі тузи,
в нас – королі.
А згодом будуть рухи звичні.
Ці зустрічі епізодичні.


***

Опале листя палять у саду
і знехотя із куп струмує дим.
Цей день у смерті поспіхом краду,
хоч він уже не буде і моїм.
Троянді віку вкоротити слід,
укрити кущ, аби мороз не бив.
Чатує птах на червонястий глід -
родив насіння і своє віджив.
Жаданим стало небо для птахів,
і вищим воно стало для людей.
Довкруж ролиті кольори медів
забарвлюють останній світ оцей.


***

Вточити крови – випити вина.
Вламати хліба – скуштувати тіла.
Моя ти пристрасть і моя вина;
солодкий гріх, прихований уміло.

Вже час купити метрів два землі,
вже час писати в нотаря папери.
Волів би знати: десь там, у імлі,
зникають час і простір, - дві химери?

Там прощені ітимуть. Я і ти.
Там все оновлене знов постає у слові,
там з’єднуються в ціле три світи,
де вже нема нічого, крім любові.


***

Осклілий став до себе не запросить.
Зів’ялий ліс із плямами іржі
став спиною до нас. І цього досить,
щоб нагадати: тут ми геть чужі.
Вдивляємось у небо заніміле.
Похмурі хмари, мов розлита ртуть.
Хтось бубонить про персів, Термопіли...
А всі слова – суцільна каламуть.
Вертаймось в місто. Ми до нього звикли.
Назад, до алкоголів і безсонь.
Кістки мостів і хмарочосів ікла;
і біль, прикладений вночі до тисяч скронь.


***

Так, Вільмерсдорфу нема,
в якому Рільке писав.
Надто довга зима
для ніжних елегій, октав.

Інший говорить поет,
і слова його – хліб і мед.
Він чудово читає сонет
про грека з ім’ям Архімед.

Цей чудернацький мотив
у розхристаний, босий час,
терпкий, немов тернослив,
солодкий, немов ананас.

Але, знаєте, річ у тім,
що місце, де пишеш, зника.
Минають той час і дім,
як зникає в пісках ріка.

Тиждень – ліплений пластилін.
Випито безліч кав.
Зник Вільмерсдорф і Берлін.
„Я так боюся...” – Рільке писав.


***

Ті круки, що на Рейтарській живуть,
пасльоновим змигнувши хижим оком
притлумлюють свою крицеву лють
і линуть над німим нічним потоком

провулків, вулиць і безсонних площ,
над кручами дахів, дзвіниць і шпилів;
летять і крячуть. І раптовий дощ
не заважає трійці чорнокрилів.

Вони летять і всепроникний рух
охоплює весь Київ, Лису Гору.
Вже замкнено і думку, й зір, і слух;
здається, зламано і духу непокору.

...Так, просто сон, чи візія нічна.
Стривожено об ребра серце стука.
Не головна дорога, а бічна.
За ґратами в дворі – три чорні круки.


***

У мертвому кафе
холодна кава.
Рістретто й цигарки –
щоденна страва.
На келиху помада.
Так і треба.
Вивчає нас офіціант,
як дві амеби.
Навіщо ми тут сидимо?
Знічев’я, звісно.
Напитися нам слід
безкомпромісно.


***

НІЧ У ФРАНКФУРТІ

Уздовж руки.
Напевно знала як
ці вени різати і кров цідити.
У теплу воду лився переляк -
аж до межі.
Обкурена, побита.
За місяць ні дзвінка, ні пів дзвінка.
Насправді просто місячні пропали.
Ширнулась чи забила косяка,
давала так і сяк. Твої аннали...
Без тебе ціла ніч як чорна ніч,
щурячий морок у слизькому трюмі.
Подай же знак, хоч

читати