Завантажити

натякни, поклич;
уже іду до тебе, Wunderblume.


***

Увесь багаж – оцей лептоп.
Рядок рухомий: твій літак.
Податись знову до Європ,
сказавши всім і всьому: fuck!

Є місто F. на річці Майн,
де не обтяжить самота,
де п’ється добре апфельвайн,
де у повій пружні вуста.

Тебе ніхто не впізнає
в зеленому районі Нід...
Хіба що цей брюнет-портьє...
І ти для нього – дармоїд.

Улюблених місцин є сто,
а тут остання з переправ.
Тож тринькай гроші, бий авто -
нам долю хтось вже написав.


***

За поворотом шашлична „Олеся” -
майже приїхали. Травень. Одеса.
Вийти на берег, дихати морем.
Вірити - все тут інакше: і зорі,
й білі платани, й наше минуле.
Тут ми туристи в іншій півкулі.
Вірити: тиждень – місяць медовий,
карії - очі, чорнії - брови,
зорі – на небі, вітер – солоний...
Довго триватиме все за шаблоном?
Килим готельний, презервативи.
Звідси додому години чотири.


***

Як павітер, народжений в долині,
як думка, замаскована в книжках,
твій сон зі мною поруч – світлий птах,
що крилами вкриває нас донині.

Снів-близнюків стрімке передчуття
за нами йде зірчастим снігопадом
і зазирає у старе свічадо,
зникаючи у нім без вороття.

Минає нетутешнє неохоче.
У наших снах пригадуємо сон
про коктебельський камінь халцедон,
що в морі пам’яті виблискує щоночі.


***

Шукає чорний дрізд замерзлу горобину -
червоні яблука її собі на спожив.
Агатом мокрим зблискують пір’їни,
і ранок на початок фільму схожий.
Зима як пам’ять, і до столу просто -
три помаранчі задля вітамінів.
Як і завжди, не йде до нас апостол,
натомість дивимось на арлекінів.
Той птах, і плід – як марення, як спогад,
як і рука, що руку серед ночі
шукатиме. І не страшна тривога,
що давній сон, можливо, був пророчим.


***

На пагорбі зберігся клаптик степу, -
розкішні пахощі, шляхетні кольори.
Удень тут повівають три вітри;
увечері, можливо, ходить стрепет...

Лягти у трави. Прийде сон медвяний.
Уже немає ні турбот, ні мрій.
Розніжився під сонцем деревій,
а на його стеблині – два білани.

Отож спочинь і зазирнути спробуй
за межикрай так званого життя.
Пливе степами в снах без вороття
квітковий човен в осяйній оздобі.


***

Розлитий чай, холодна кава.
Тінь гілки впоперек лягла
на купу скинутого скла
зі столу, на слова гіркаві,
сухотно-буряковий килим,
і знову на пусті слова -
ти знав усе, - як ти могла, -
на проминуле, вже зогниле.
Під вітром знову гілка квилить
і сіпається, мов брова,
не зламана, але крива,
її додолу нагло хилить
і тіні вже нема і сліду,
а тільки розпач є, межа -
ти мертвий і жона чужа
серед брудного краєвиду.


***

Хильни, запий. Нікого не згадай.
Заборони собі дивитись в чорне
вікно. І присмерковий край
забудь. Тебе туман огорне
горілки й тютюну. А цей зелений чай
(утім, і чорний теж) від болю не лікує.
Ліворуч? Тут? Ти знав. Тож не зважай...
Ще дві по сто, - і „Галю молодую”.
А на підлозі темній раптом ти
її обличчя світле пригадаєш.
І знову пишеш прощені листи -
всі подумки.
Свідомості окраєць...


***

Поминальна горілка і паска суха, як пісок,
і пісок під ногами, - незастигла могила.
Хтось кулю у скроню, у лузу загнав. Голосок
людини у рясі висотує з тіла всі сили.
Огорожі кривій закортіло податися в ліс.
А лісок жалюгідний – мов жовтий вінок тоголітній.
Між цифрами в камені лиш коротенький дефіс
перекреслює миті життя безпросвітні.
На могилах і яйця, і м’ясо. Їмо і п’ємо.
Порадіємо: ми, а не нас поминають.
Із безбарвного неба неліковане сонця більмо
Восліп зрить на святково-цяцьковані зграї.


***

Сонети чорні, як вода,
що у глибинах, молода,
щоночі в глині прибуває, -
ти пишеш вечорами, тут,
і не вважаєш це за труд,
а свічка весело згоряє.

Застигле місто навкруги
і темні парків береги
ти навіть уві сні згадаєш.
Тож пишеш, пишеш, а вода
прозора, чорна чи руда
між літер нагло прибуває.

І не збагнеш, чи спиш, чи ні,
чи день, чи вечір у вікні,
чи ти направду збожеволів.
Сонети пишуться страшні,
а води в горлі, навісні, -
і захлинаєшся поволі.


***

Розриваючи простір – чи криком, чи зором,
намагаючись вийти з безконечних доріг,
запиваючи біль тютюном чи кагором,
слід пришвидшити все – кровоспин, кровобіг.

Слід пришвидшити рух, біль у серці, у скронях,
слід закреслити все, що раніше було,
і згадати дітей, в чиїх мертвих долонях
залишилось не збіжжя, а дике зело.

Пошматовані час, краєвид, власне тіло,
незворотньо доводять, що десь, у імлі,
чути дзвін іздаля. Крізь траву чорно-білу
кров ворожа тече до сухої землі.


***

Розлита в повітрі вогкість.
Берег. І озеро вже.
Як ми вийшли до нього?
По вулиці просто, ВЖ.
Колись тут була майстерня.
Ми тринділи, пили шмурдяк.
Вночі хлюпочуть лимани,
грає море. Стоїть маяк.
Той „лексус” купив, той спився,
а той, як і був, мудак.
Побрижений час нагадає
„тамянки” вечірній смак.
Удень прикидаються містом
солоні води і твань.
Жебрай на пиво і пам’ять.
Новосели дадуть юань.


***

Закляк

читати