Завантажити

у небі зляканий канюк
і зупинилася на сході темна хмара.
По піднебессю й покотом цей звук...
Прадавній глас захриплого шофара.
То свята час? Чи судний день настав?
Що смертним діяти серед пустель і звірів?
Оливи до гіркополинних трав
схиляються. І плачуть у зневірі.
А просторінь озвучена луною;
вітри зійшлись, кружляють, як один.
Під тьмяною тремтячою звіздою
ступають кілька зігнутих стеблин.


***

Кущі над річкою мережано-зимові.
В снігу – вишиваний хрещатий пташий слід.
Цей майже живописний краєвид
псує раптово мертво-білий повів.

Самотній грак стовбурчить чорне пір’я,
і зрить у даль, читаючи думки
усіх живих. На відстані руки
куйовдиться замерзле межигір’я.

Навіщо ж нелинь-дуб зберіг посохле листя?
Навіщо січень віє, шурхотить
у верховітті й кидає в блакить
його жмутки шляхетно-мідянисті?

Навіщо вбране все так потойбічно чисто?
Навіщо знову розляглись сніги?
І чи дістане восени снаги
зібрати жолудів розкидане намисто?


***

Напровесні, тут, серед сизих збережених лук,
у бузковому небі, де прокреслена гілка вільхова,
наче спогад, здійметься кулик, скреготне літній крук,
над Козинкою стане безлиста діброва.
Ти знову збрехала, і я не помітив, аж ось
твої руки тримаю, аби серед поля зігріти,
бо в цей час перетвориться неквапом хтось
на холодний, чужий і байдужий магнітик.
Поцілунок, як скрик, як дрож на воді, як сірник;
він не світить, пече, і раптово згасає.
Ти смієшся, а я не уник, не уник...
В перехресних стежках зігріваю тебе аж до краю.


***

ПОНАД УСЕ

Дістати із шухляди чорну зброю,
набої пестити. У руку щоб лягло
сталеве вороноване крило,
яке все тіло тягне за собою.

Бо краймежа. Крайчас уже настав.
Слід вимовляти тільки слово „воля”.
Душа стоїть струнка, немов тополя.
І є лише одна з усіх держав.

Вже не потрібні ні плачі, ні оди.
На вулицях і площах - справжній дім.
Вчувається в повітрі веснянім
кровосолоний смак свободи.


***

Різдвяна ніч. У полудень зими
читаю вірші, думаю про тебе.
Волію витерти пил зоряний із неба,
бо підемо колись по ньому ми.

Час настає. І просторінь нічна
не надається вимірам тутешнім.
Зітри сльозу ранкову, недоречну,
і відштовхни від берега човна.

Там рідні і знайомі, я - юнак.
Там усмішку гірку цінує спокій.
Світ осяйний, легкий, тисячоокий
показує мені містичний знак.


***

Втомились Ти і я. Мені здається,
ця єретична думка обірветься
у той невипадковий ранній час,
коли в молитві поєднають нас.

До Тебе звернуться, то і мене згадають.
А сад старий на прощу вже чекає.
Я мушу йти до тих його глибин,
де у плодах дозріли сотні вин,

де на вологих пелюстках жоржин
ґронова тінь від чорних горобин.
Рослинні душі клякнуть у чеканні.
Достиглий плід, і дні його останні.

Чому ж Твій плинний час іде, й не йде?
Чому, зневірений і втомлений, я знаю:
Ти й досі перестиглий світ тримаєш?
Чи слово мовлене, мов плід той, упаде?


***

Міст дерев’яний через Сену.
Як корабель, пливе Сіте.
Вночі тут водяться сирени
і кульками платан цвіте.

Між небесами і водою
нагріті дошки – ляж і мрій,
насолодися самотою
і краєвидом багатій.

Довкола люди. То нічого.
Буває світло й між людей.
Свобода тижня весняного -
твій несподіваний трофей.


***

Дивна річ – ти там, я тут.
Хоч бери, повзи по мапі
у далекий єврокут
за межею географій.
Осінь, справжній бандюган,
із-за спини десь заходить,
я ж пакую чемодан,
сподіваюсь на погоду, -
щоб літали літаки,
щоб до тебе долетіти
і забути балачки
щодо цвіту в цілім світі.
Зізнаюся: ну, не зміг
смак забути поцілунків.
Сто доріг на твій поріг.
Приймеш деякі дарунки?


***

Серпневе поле взяте у терни,
сухе колюччя межі зачіпає.
Останні жовтуваті листя сни.
Щоночі ночі часу здобувають.

У вирій плине річки течія,
лускою зблискує самотня верховодка.
Стоїть у лузі груша нічия.
Плоди плекають спасівську солодкість.


***

Покинь і не жалкуй. Долини Меотіди
привиділись, приснилися, примрі...
Все закінчилося. Ховатися вже ніде -
до Лікії тікаєш на зорі.
Там сонячно. Красуні, тепле море,
вино, оливи і одне з Чудес.
Забудеш все, що відбулося вчора.
На грішну землю спустишся з небес.
Хай серце невгамовне нишком квилить,
хай згадує всю меотійську твань.
Минуле – геть. І все старе, віджиле
забудь, закресли, кинь і переглянь.
Лікійські кладовища непорушні;
каплиці, кипариси, спів цикад...
Тутешні мешканці на диво простодушні:
тобі дозволять виростити сад.


Олесь ІЛЬЧЕНКО

З нової збірки «ІНШЕ ЖИТТЯ»

***

ти спиш примхливо

дивлячись на тебе
переображуюсь
просто інакше життя

як і колись
плекаю тьмянистий світ безсоння
і тьмяне світло серед ночі

ти дихаєш і спиш
а я не можу на тебе надивитися
й заснути
і все вглядаюся дивлюся

у різних просторах і станах
найближчі ми
і нас пов’язує лише…


***

осоки
тростини
верболози
водорослини
по шию у водах
перечікують повінь

місяць вночі
із жахом дивиться
на нескінченний

читати