Завантажити

чогось шукає — бійки чи, може, любові...
Пробував іноді Мина Омелькович наставити задираку на путь праведний.
— Що хутірським по храпах даєш — це добре, — розмірковував перед небожем, — ще більші чіпляй їм ліхтарі під очима, щоб далі бачили, — а от куди ти з дому, бо-силе, щезаєш? Голота з голот, червоного партизана родич, а яку лінію взяв? Невже й справді з циганами братаєшся? Вони ж усі конокради!
— Коней і я люблю, — осміхається Олекса своєю розірваною у бійках губою.
— Махно теж любив, а де він тепер? У Парижі буржуям чоботи чистить!
— “Віддай мені Марину, я тобі Полтаву віддам!” — замріяно вимовляє Олекса крилату, багатьма ще в цих краях не забуту фразу, що її під час громадянської нібито було відстукано із штабу Махна до генерала Шкуро, коли вони чварились за якусь там красуню-полюбовницю. — Скажіть, дядьку, ви хоч раз бачили гуляйпільську його любов?
— Відчепися, слухати про того бандита не хочу!— сердився дядько Мина, за звичкою якось накриво вивертаючи в'язи. — Продавсь капіталу! Гуляйполе на Париж проміняв! То, по-твоєму, щастя?
— Я наші глинища та левади й на Париж не проміняю... І щастя моє десь тут ходить з косами не обскубаними, як у махновок, — казав Олекса, затуляючись від родича загадковістю своєї рваної, розбишацької усмішки, з якою він так і вивіється з села, щоб лише згодом зринути десь на соколянському або на козельському ярмарку.
Та хоч відвагою Олекса й захоплював нас, хлопчаків, хоч ми послужливо й зливали йому воду на руки, коли він під голосіння матері змивав із себе свою власну за-біяцьку кров, все-таки щось нам підказувало, що не пара він Надьці, і не тільки тому, що вона красуня й освічена, а мала б покохати ось такого розбишаку, конокрада, волоцюгу, що до ладу, мабуть, і розписатись не вміє... Ні, просто іншим уявлявся нам той, кому б випало щастя постукати в Надьчине вікно й кому вона віддала б своє серце. Такий невідомець мав бути винятковим лицарем із лицарів, красенем із красенів, ось до такого хай би вона й серед ночі вимайнула із свого степового вікна, хай і з розпущеними косами блукала б з таким по росах свого райського саду чи навіть у тернівщанських левадах по травах качалась, п'ючи його поцілунки під зорями коротких літніх ночей...
— Ми тоді, хай навіть більше інтуїтивно, але почували, що вона не для нього, — кидає Заболотний від керма, і ця давня історія чомусь починав нас хвилювати. — Хоча яку силу пристрасті носив у собі той наш Олекса!
— Все, що він викоював, всі оті бійки, пригоди, воло-цюжництво, здається, диктувалось одним тільки бажанням — привернути Надьчине серце, викликати в ній взаємність і захват.
— Свою недосконалість перед Надькою хлопець, видно, в душі визнавав, почував її недосяжність для себе, і все ж таки не відступався, надій не втрачав, треба віддати йому належне... Сильна, колоритна натура. Самородок, як і Роман Винник, тільки Олексина енергія спрямувала себе в інше річище: ярмарковий майдан найчастіше ставав ареною його подвигів, а ті ярмарки в нас чомусь майже завжди кінчалися кров'ю... Пригадуєш, як тоді в Со-колянах?
— О, то пам'ятний ярмарок...
Соколяни — сусіднє з нами велике торговите село над Ворсклою, де під ярмарчище було відведено півстепу рів-пої рівнини, що кінчалась глибокими обривами-кручами, утворюючи щось схоже на величезний каньйон. Страх і глянути з урвища вниз, де на самому дні каньйону сріблиться Ворскла, клубочаться верби, біліють хатки соко-лянські, — аж дивно, як звідти люди видираються сюди, на цей горішній степ, на безліччю ніг утрамбовану ярмаркову толоку. Не кожен і підступиться до кручі, щоб заглянути вниз, голова може запаморочитись, а зате на горі кипить і вирус ярмаркове життя. Який тут рух, який грай-гомін лине далеко у степ, де курява стоїть до неба!
Щоб когось з малих взяли на ярмарок, це треба було заслужити, заздалегідь велися переговори, хто за тебе пастиме того дня, — і якщо таки завтра беруть тебе, то знай: ти заробив, це неабияка тобі винагорода й честь за пастушачі твої труди.
На ярмарок виїжджаємо рано-вранці. Ще й сонце не зійшло, небо ще тільки грає зорею, а звідусіль, всіма степовими шляхами суне й суне люд, піший і кінний, торохтять вози, риплять гарби, на весь степ клекочуть, аж співають колеса гойдливих ресорних тачанок. Музикою коліс повнився стен! Музикою м'якою, переливчастою... Та чайки — то був особливий витвір степового життя, для нас то було втілення прудкості й граціозності, то вітер, поезія, краса, бо ж і батько Заболотних разом із своїм другом-латишем літав десь у таврійських просторах на невловній ворогами кулеметній тачанці, хоча в Тернівщину обидва добувалися пішки. А тачанки теперішні несли на собі познаку інших чиїхось пристрастей, тут змагалися честолюбство, пиха та чваньковитість розбагатілих хуторян: у кого дзвінкіша? В кого квітчастіша? ІІа чиїй плавкіші ресори? Чиї коні несуть скаженіше? Ці новітні та-чапки виходили з-під рук майстрів десь у Чаричанці, у Нехворощі,

читати