Завантажити

матері застерігали дочок:
— Ви з тими захожалими кавалерами не дуже... За-йдисвіти, вони всюди женихаються, на словах вони всі нежонаті! Довіриться йому дівчина, а він зірвав вінок і шукай вітра в полі...
Один із тих зайшлих майстрів, красень чорнобровий, стрункий, джигунистий, став першого ж вечора перепитувати дівчат про Надьку Винниківну, цікавився, чого вона на танці не виходить, бо ж у Полтаві гарно танцювала, — і саме його розпитки й навели дівчат на думку: чи не с оце якраз віп, Надьчин спокусник?
Кимось той джиґун нібито переказував Надьці, щоб виіініла наступної суботи па колодки, але Винниківна на гулянці так і не з'явилась, хоч озеряпська ватага разом з Олексою була тут як тут, та ще й напідпитку всі... И Озерах тим часом майстри забирались із сноїмн роботами дедалі ииіцо вгору, ближче до неба, вміли вони те, чого Олекса не вмів, і це, видно, завдавало йому різних думок. Бо щодень частіше задирав баламутну свою голову вгору, де в риштуванні, навіть по підв'язуючи себе, працювали молоді майстри, посилаючи звідти білозубі усмішки вниз озерянським дівчатам. А той їхній джигунистий, найвродливіший серед братів, Іван-чорнобров, котрий завше брав па себе роботу найсміливішу, найри-зикованішу, іноді навмисне ставав на зовсім тонюсіньку дощечку, щоб налякати не байдужих до нього дівчат, що зі страху аж ойкають унизу, або для жарту обіймав руками округлу, ще драну, що й хмари крізь неї світились, баню дзвіниці, дивіться, мовляв, який я, чи кому-небудь із ваших вдавалося ось так зловити в обійми хмару небесну?!
Нарешті цибулина бані готова, стирчить над нею шпиль десь у небесах, і вже настає той день, коли буде звершуватись дійство найнебезпсчнппе — підніматимуть важкий, кутий у кузні хрест па самий вершечок шпиля. Хтось має підняти його, вознести в ту височінь, що від неї в гречкосіїв-озерян аж голова наморочиться, вознести й насадити залізо, важче ніж плуг, па ту зовсім тонюсіньку шпичку, якою шпиль видається людям ізнизу. Кому випаде? Хто візьметься? Бо прийшлі ті верхолази, втямивши свою винятковість, вирішили скористатись моментом і заправили ціну просто шкуродерську, на яку озеряни по могли пристати не тільки з міркувань матеріальних, а ще й амбітних, вважаючи, що таким здирством громаду хочуть принизити. А підрядчики в свою чергу затялись, не хотіли поступитись ані копійкою і якраз у день підняття, зібравши свої інструменти, похилили на Козельськ, сказавши озерянам на прощання: “Ви за нами ще й туди прибіжите, бо, крім нас, ніхто вам на ту цибулину картуза не надіне”. Оскільки ж день визначено було заздалегідь і по всій окрузі пішла яса, то людей з такої пагоди зібралося тьма-тьмуща, більше, ніж па ярмарку, з усіх усюд посходились в Озера подивитись на це печуване диво вознесіїїпя. А тут, виявляється, нема кому: з тими здирпями в останню мить глека розбито, а місцеві — той боїться, тому не під силу, того жінка не пускає, а тому духу забракло: кому охота ризикувати життям?
Ось тут і настала уроча Олексипа година. Згадали про всі його відважні ярмаркові бійки та баламутство, то ж чи не виручив би н.еіі отряха і озерян своєю безстрашністю? Жіноцтво оточило Олексу, стало умовляти та вблагувати, пособи людям, бо ж ти той, хто нічого не боїться, і молодої жінки тобі не кидати, а мати он сама тобі дозволяє, хоч і сльози ллє! І вблагали. Повело озерян-ське жіноцтво Олексу-баламута в найближчу хату, і незабаром вийшов він звідти оновлений, мов наречений чий-небудь, у чистій-пречистій сорочії,!, і чуб на ньому розчесаний, і тут всі ніби роздивились на цього Олексу, що він же й собою нічого, дарма що губа перервана, високий та ясночолий, рваною своєю усмішкою обдаровує людей, і в очах горять іскри сонця, іскри мужності та відваги перед небезпекою, — а що більше красить юнака, як мужність? У такій пречисто-білій сорочці Олексу мовби ніколи й не бачили, раніше все йому манишка була забризкана кров'ю, а ця яскравіє чистими квітами, таку сорочку вишивають не для роботи, хоч цього дня на Олексу лягла, може, найважча з робіт. Ось уже його, наче молодого на весіллі, перев'язують жінки рушником, аж до землі довгим, вишиваним, з найтоншого, на липневих сонцях вибіленого полотна. Однак перев'язують хлопця не для шани та красування, міцним рушником тим ув'язано Олексі за спину й величезний хрест, ковалями куте залізо, що ваги йому буде, либонь, пудів сто. Наостанку мати Олексина підносить синові до уст маленьку іконку з богоматір'ю на ній — благословляє всіма попами виклятого юнака перед його дорогою в небеса.
Олекса, наче опоений якимось трунком, стояв урочистий та задуманий перед тією височінню, що її належало здолати. Не озираючись, ждав, доки за спиною чиїсь дівочі руки лагідно поправляють па ньому вишиваний рушник, яким уподовж хребта туго прикручено, вузлом завузловапо стопудове, позолотою вкрите залізо, той кутий озерянами хрест, що за плечима сторчма стоїть, вищий за Олексу. І ми, малі, бувши там, намагаючись крізь натовп дівчат протиснутись до Олекси найближче, в якусь

читати