Завантажити

— Ні, ні, то якраз ця була! Сміялася ж! Я її признала, хоч вона і втекла, тільки косами війнула!
— Та не тільки ж у Надьки коси, — брали під захист Винниківну дядьки.
— Захищайте, заступайтесь, сіль вам у око! — гримала баба й на них. — Вам усім хвойди подобаються... А ця ще й смішки строїть. Куди ж пак цяця, ніхто її пе торкни, наче й пе вона ночами моєму синові па шито вішається!..
— Навіщо мені ваш син? — казала Надька з спокійною, гордовитою усмішкою. — А любов якщо й була, то не з ним...
— Аз ким? — аж шию витягувала баба.
— Не вам про те знати.
Начебто бабині ґвалти пе дуже й доймають Надьку, та все ж, видно, на душі їй ставало нелегко, бо можна було помітити, як у її карих навіть сльозинки бринять, коли вона, розшарівшись, якось невидюще ішла толокою у бік степу, неприступна ні для кого, і від образи й нас пе впізнаючи, її малих вірних друзів.
— Коси обнесу! — погрожувала навздогін Бубиренчи-ха. — Здумай тільки ще раз уночі на леваду прибігти!..
— Кому треба, той сам до мене прибіжить, — чулось у відповідь.
Не озираючись, Винниківна віддалялась у степ, ще більше випростана, сердито окутана у свої, вже ніби й на всіх пас розкинуті гордощі.
Однак не тій, що поганила Надьку, було похитнути дитячі наші почуття: ми й далі вірили в те, що раніш, вірили кожному Надьчиному слову. Бо якщо кому й віддала Випниківпа своє серце, то ніяк то не міг бути бабин Антидюрінг, неоженьба й пустомолот у невідомо звідки добутому галіфе, що капелюшилось до колін і так нещадно висміювалось тернівщанськими сатириками під час їхніх щонедільних сидінь під гамазеєм на толоці. Не міг це бути й Олекса-баламут з розірваною губою, що волоцюжить по світу, на цілі тижні зникає кудись із Тернівщини, а повернувшись, береться знов за своє, на храмових праз-никах розквашує носи хутірським буцмарям, надто ж коли хто з них посміє зачепити Надьку якимось натяком чи бодай позаочі неповажливо відгукнеться про неї. І хоч сам Олекса після поєдинків повертаєтся в свої глинища тож заюшений кров'ю, а вмиється — і вже веселий, бо ж бився за Надьку, дарма що вона не приймає його кохання. І чи й прийме коли, сказано ж — душа не лежить.
Чи не за ці вічні бійки на храмах та ярмарках і наліплено терпівщанському забіяці кличку: Олекса-баламут, або іце Олекса-бандит. Дарма що в банді він бути не міг, бігав ще в недолітках, коли степовим нашим шляхом на Вигурівщину курява куріла — безліччю тачанок, суцільною хмарою “ішли махпи”! І сам той отаман патлатий із Гуляйполя, якщо вірити самовидцям, сидів у тачанці, диктуюяи на ходу черговий свій до України анархістський маніфест, а краля-секретарка, в портупеях, з відтятими косами, з цигаркою в зубах, тут же відклацувала його сатанинські слова на машинці... Не потягло тією хвилею Олекси, не втрапив і до загону компезамівських партизанів, де побував його рідний дядько Мина Омелькович, який відзначився найбільше обшуками буржуїв у Козельську, де одного разу нібито цілісіньку ніч кидав гирями в череватого крамаря, вимагаючи зізнатися, де в того заховані золото, персні та сережки, — всього цього Олексі вже не дісталося, і він марнує тепер свою силу па ярмаркові бійки та байдикування. Живе вдома й не вдома, то зпик-не, збезвіститься враз, і довго його не чути, то в храмовий день з'явиться несподівано, і тоді вже ми, хлопчаки, гайда мерщій па толоку, там Олекса з хутірськими б'ється! Біла сорочка наче в рожах-квітах палахкотить на всі груди — то вона забризкана кров'ю, і обличчя заюшене, й зуб виплюнув, а проте веселий. З ким бився? За що? Не завжди й самому ясно: бивсь, та й усе.
Коли, захмелілого, треба його втихомирити і коли навіть Мипі Омельковичу не вдається погамувати буйняка-пебо-жа, тоді кличуть від музики Надьку Винниківну, котра цього дня ради свята аж цвістиме серед наших слобідських красунь у рясному, в кілька разків намисті, з ягідками коралів-сережок у маленьких вухах, що ледь виглядають з-під темних запашних кіс. Нехітьма вийшовши із святкового натовпу, тільки гляне Винниківна на цього страшного для всіх розбишаку, щось там, прихилившись, коротко йому шепне, і Олекса одразу стає шовковий, беріть тоді його попід руки, хлопці, й ведіть, упокореного одним Надьчиним словом, додому вмиватись.
— Тож хіба пе чаклунка, не зоряною водою хіба опої-ла, якщо він миттю никне отак від її півсловечка? — не промине Бубирепчиха й це поставити Винниківні на карб.
Удень на храмовім святі Олекса з'являється в білій, з топкого полотна сорочці, яку мати вибілила йому, і та сорочка аж сяє на ньому, вабить чудовою мережкою, тільки ж рідко буває, щоб не взялась материна мережка отим квіттям свіжої крові та не викачана була в пилюці (якщо супротивникам вдасться Олексу повалити). Зате проти иочі, збираючись на гуляння, Олекса неодмінно одягне шкірянку — єдине своє багатство, і хай ніч буде зовсім по-літньому тепла, Олекса й тоді з'явиться на танцях у своїй чортовій шкурі, ходить, поблискує хромом, наче якийсь командир. Знов

читати