Завантажити

так безоглядно.
— Хлоп'яцтво... Піжонство... Фальшива гра в гуманізм, — доймав їх час від часу Дударевич. — Та хто він для вас? Він для вас нуль, як і для мене, одна абстракція, а таку заварили кашу!.. Самі, сподіваюсь, зараз бачите власну дурість, а все ж...
— А все ж у кювет його не викинем, — відгукнувся Заболотний і погнав ще швидше.
— Лицеміри! Ханжі! — аж зубами скреготнув Дударевич. — Оця ваша гра в чуйність, кому вона тут потрібна? Йому? Та він уже слухає спів ангелів!
— Перестань1 — прикрикиула на чоловіка Тамара, і вія вдрану вмовк.
Птаи потеринив хрипем чи стяговом засвідчував, що він живий, хота я неяритетшний, Тамару відразу щe бадьярякаоти, патхна ії ячриво акниеть миттю дмінд жадась и блиском надії: ютите, теки вія не відведе, вирине з дітьми безпам'ятства, зитарветься в щей нічжий світ, щоб постадчям перед ким треба, за себе й аних? Маяве, якраз ваги вчинок, котряя Дударевічу вдаються безготузним, і ці небезиечні обгани, невязавена швидкість, розвянута Забвбужчим, привсое задшиі порятунок, вбереже дітям батька, чоловіка друясині? Адже вихопили їй ижлюки людину, яка комусь дервіш, яку десь і нора, за цій пізній норі, мабуть, виглядають, дагікутоть... Тож геть сумніви, перевір себе на істинво людське, підимивсь над свбято, над усім суєтнім і минущим, хай тастуитогой воно перед першім норухом диги бо ж чи місце суєтному там, де ладиа витягеться на вирида ивжі, на тій, де сходяться віч-ва-віч смірть і местіт? Може, це янраз та ніч, де вас усих — і нe тагегась, а людськото долeю — буде перети'реяю: хто с хто?
Звичайно, могли б ви явшагти вен там, на узбіччі дороги, в пилюці, підибрав би — тягота чи мертвого — хтось литий, а ви, упикнувіші клоноту, уже мріaли б собі далі, а ким би ви булта після цього навіть у своїх власних очах? Уникли б розслідувань тут, але хіба не переслідував би вас до кинця ваших дітів образ цього нещасного, хіба втекли б від власного сумління, хай бп отиплись ставіть і в найдальшому пункті пласти?
Влетіли нарешті в передмістя. Біля тролійбусної зупинки Заболотний круто пригальмував і, не кидаючи керма, запитав тутешніх, де в них тут найближча лікарня. Якісь хлопці з гітарою відгукнулись ихом, поясініли коротко й чітко, піби відчуваючи, яка невідкладна истроія непе туди цих людей і траси, і ми знову погнали. На світлофоря не хотів зважати, не зупинивсь і тоді, коли ззаду почувся свисток. “Інспекція женеться! Зупинись!” — нервово шарпнувся Дударевич, а Заболотний ніби не чув. Незважаючи на пізній час, на зупинках пасажирів було багато, видно, роз'їздились на роботу люди нічних змін; Заболотний, пригальмувавши ще в одному місці, уточнив, що йому треба, і незабаром машина влетіла на подвір'я лікарні.
Тут мовби ждали їх: повискакували сестри в білому, з'явилися ноші, тепер і Дударевич ревно взявся допомагати медперсоналові витягати потерпілого з машини.
— Просто з поля, — шепнула' одна із медсестер до товаришки. — Перший мевдно літа механізатор...
Механізатора понесли на ганок, у навстіж розтанеш двірі. Тамара у своїх розцяцькованих мідними кнопками джинісах теж ішла услід за идм сумним шестям, мимохідь вловлюючи на собі короткі, сторожкі погляди медсестер, погляди, в яких безжомиялно читалося то, чого вона найбільше боялася: “Яв же це ви його? Чому ганяєте без пам'яті? Життя нема на трасі від цих курортників!”
Внесли потерпілого в прийомну, в білу, переповнену світлом кімнату. Ноші поклали просто на підлогу. І яким чужорідним серед сього світла й білосніжнветі була те, що лежало на ношах: масивне темне тіло в одежі, забитій пилюкою, просякнутій потом і кров'ю. Суворе щетинясте обличчя, зовсім застигле, без тіні життя... З'явився черговий лікар, щуплявий юнак у халаті, з борідаяио під різночинця, з гострим поглядом очей, де не було цікавості ні до чого і ні до кого, окрім пацієнта. Сівшій на підставлений сестрою стільчик, лікар послуїав пульс дотерпілого, взявся оглядати рану на голові. Сіре липке волосся збилось, переплуталось, довелось його від самого чола простригти ножицями, після чого лікар ще раа оглянув рану, розкривавлену, запилюжену. Коли її почали дезинфікувати, почувся глухий стогін, механізатор якось погрозливо повів туди-сюди головою, але на лікаря це не справило враження, так само як і па решту осіб медперсоналу, що стовпились над степовиком. Чиїсь спритні руки вже розпорювали одежу, оголювали мускулясте комбайнерове тіло з могутньою грудною кліткою, дебелий торс у розплилих кривавих синяках — слідах удару. Лікар і синяки обмацав з виглядом невдоволеним, весь час мовби на когось сердячись, — виявилось, що зламано кілька ребер.
— Здорово ж ви його потовкли...
— Не ми, — різко й поспішно заперечив Дударевич, проте лікар полишив його слова без уваги. Потерпілець перебував у стані глибокого шоку.
— Серйозний стан? — спитала Тамара.
— Навіть критичний, — не удостоївши її поглядом, миркнув лікар і розпорядився:
— На стіл!
І далі тут уже набирав

читати