Завантажити

затягували ремінці, на картках перебивалися, і якщо вони витворюють зараз собі новий культ… ну, назови його.. о культом підсмаженого поросяти з хроном... То невже ти їх станеш осуджувати за це?
— Шлунки мають усі земні створіння. Людина в цьому не оригінальна. Але глянути на оте сферичне гроно бань, що виринуло до нас десь із мороку віків... глянути, а тим більше вибудувати їх у небо як образ і доповнення неба... це здатна лише людина.
— Ах, я забув, що тут поет! — іронізує Ромця. — О великий, нікому не відомий поете Зачіплянки! Не заздрю тобі, бо передчуваю: не тільки лаври ждуть обранців долі. Історія вчить, що попереду лаврів частенько йде добрячий бук, шпіцрутен іде!
— “І знову дні, руді та бурі”, — задумливо відгукнувся Микола на це.
А Ромця знову починає розповідати нову історію про одну гарненьку особу із шлакоблокового, з якою він минулої суботи танцював. Притиснув її ненароком, а вона, наївнячка, образилась. Слабке створіння, але вредне... “Ну гаразд, будемо танцювати по-піонерському”, — сказав їй і після того водив партнерку свою тільки по-піонерському, на відстані витягнутої руки...
— Щось схоже я від тебе вже чув.
— Тоді перепрошую, — з удаваним жалем мовив Орлянченко. — Я забув, що для тебе наші Марусі — то краща половина людства. Мадонни, недоторканки!.. А, по-моєму, вони самі не люблять, щоб їх ідеалізували, їх більше влаштовує, коли ми дивимось на них по-земному... Ідеали Ідеаловичі зараз не в моді.
— У цьому за модою не женусь, — спокійно заперечив Баглай. — А ось чи думав ти, чому найбільші поети всіх часів саме її оспівували, жінку? З неї, звичайно, земної, творили своїх небесних мадонн...
— Одну ще й тобі он залишили: в Катратого город поливає.
— На цю тему краще помовч.
— Чому?
— Та тому.
— О, невже? — Орлянченко, здогадавшись, у подиві аж свиснув. І одразу ж з вікна з'явилась непричесана спросоння Вірунька.
— Ще свистунів не вистачало тут серед ночі, — кинула вона сердито.
— Віро Пилипівно, маю ж я право хоч на вулиці свистіти? Чи тільки з дозволу?
— Прав у тебе аж надто!
— Право тільки тоді право, коли його можна здійснити. Інакше це буде лише фікція, тінь права! — І Ромця застрочив скоромовкою про нестерпність обмежень, яких йому доводиться зазнавати, про те, як надокучають людині різні вказівки, що їх чуєш на кожному кроці, а закінчив афоризмом із польських “незачесаних думок”: — Завжди знайдеться ескімос, котрий дасть вказівку жителям тропіків, як їм поводитись під час спеки...
— Що ти мелеш, скептику ти нещасний? — спросоння, видно, мало що второпавши, накинулась Вірунька на Орлянченка. — Хто це — ескімос? До чого ці тропіки?
— А Іван ваш де? Він же зараз у тропіках...
В самій згадці про Івана о такій порі, та ще з Ромчиних уст, Віруньці вчулося щось образливе, блюзнірське.
— Як твою лепетню зрозуміти? — висунулась вона всією розпатланістю з вікна. — Хто про мене Іванові хоч слово накриво скаже? Честі не заплямувала, це вся Зачіплянка знаєі А ти, вітрогоне, гуляй звідси, поки качалкою по плечах не дістала!
— За що. Віро Пилипівно? — жваво схопився на ноги Ромця при згадці про качалку.
— А за те! Всіх по собі не рівняй. Сьогодні з одною, завтра з другою...
— Що вдієш, коли вони нудні та порожні, як осінні пляжі.
— Сам ти порожній. Під носом засіялось, а на розум ще й не орано... Попався б ти нам у бригаду, ми б тебе швидко перевиховали.
— Знаєте, скільки часу треба, щоб перевиховати нас? Тисячу літ! Смішні мені ті, що вірять, нібито через двадцять років усі стануть раптом зразково-показовими, зникнуть егоїсти, бюрократи... Ні, тисячу літ, і не менше!
— Чого ти з ним водишся, Миколо? — вже спокійніше звернулась Вірунька до Баглая. — Ти ж серйозний хлопець, в голові думок повно, а він, оцей перекошений... що між вами спільного?
Ромця ніскільки не був цим дошкулений.
— А як Миколі без мене? З ким він тоді дискутував би на теми вічного кохання?
— Ще тобі базікати про кохання, — аж ніби з жалем вимовила Вірунька. — Що ти знаєш про нього?
— Якщо не гравцем на полі, то хоч суддею ж міг би бути?
— Справжнє кохання саме собі суддя.
Орлянченко, вражений відповіддю, обернувся до Миколи:
— Чуєш, які афоризми видає наша Віра Пилипівна? От що значить два роки без Івана!
— Вона має право на такі афоризми, — сказав Микола серйозно.
Вірунька ж, перемовчавши, знову взялась виховувати Ромцю:
— Добрим наждаком треба тебе терти, хлопче... Чуба на лоба начесав, перстень носиш, а що з тебе в житті? Мало ще ти нашого квасу випив...
Це вона має на увазі вітамінізований квас металургів, яким вони в цеху спрагу тамують... Орлянченко і на це хихикає:
— Знаю той квас! Такий міцний, що й око одному пробкою вибило!
— Якщо такому ледащові...
Отут Микола вступився за товариша:
— Вірунько, не забудь, що перед тобою робітник найвищого розряду. Можна сказати, еліта!
— Отож... Зміну відробив та й пішов вітер вулицями ганяти. Тільки й на умі танці та

читати