Завантажити

паркан; задумою повивається налите, персиково-туге обличчя... Та не такі це думки, щоб ділитися ними з кожним мимойдучим.
— Коли ти, Володько, оте своє потьомкінське риштовання обновиш? — кивнула на собор.
Володька вловив критику, але не образився.
— Скоро, скоро, — каже він. — Ітимуть танки переходом, може, завернуть... Їм кивни лише — наскрізь протаранять! Всіх кажанів соборних розполохають!..
На мить Вірунька бачить зовсім зримо, як руйнують танками собор, горища падають і з них кажани вилітають, завбільшки мов лелеки.
А Лобода, весело помахавши Віруньці рукою, дав водієві знак рушати. Мимо вчителевого двору “Москвич” прошмигнув швидше, біля танкістового мав би, здається, зупинитись, але й танкіста минув, і Федора-прокатника теж, — зупинився аж біля Ягора Катратого. Зупинився надовго. Пізніше, коли Вірунька, повкладавши дітей, сіла посидіти біля вікна у звичній своїй позі чекання, “Москвич” все ще стирчав у кінці вулички. Останнім часом почав Володька чогось до Ягора наїздити. Кортіло Віруньці знати: чого б то? На юшку? Раніше до старого тільки рибінспектор зрідка навідувавсь, а це й “генія” туди потягло. Та чи тільки на юшку? Чи не вирішив ще раз спробувати, як він каже, вийти із парубоцького цейтноту? Таких красунь, як дідова ота племінниця, і на проспекті не часто зустрінеш...
Годилось би, правда, кучерявішим бути женихові, а то геть облисів по засіданнях. Однолітки вони з Іваном, товаришували раніш, гуляв Володька в них на весіллі, а коли перше дитя народилоcь, сам напросився до Віруньки й кумувати. Самому ж йому з женінням невдало вийшло. Вибрав був, та таку, що й року разом не прожили: віддала вона перевагу іншій кандидатурі — майнула світ за очі з естрадним співаком заїжджим...
Важливо, однак, що встиг висуванець одразу після одруження отримати квартиру в місті на проспекті, туди ж незабаром і батька переманив, хоч як упирався старий. А коли невістки не стало, то й батько невдовзі опинився на Скарбному в Будинку старих металургів, бо що ж із ним робити синові-холостякові? Там, у Будинку ветеранів, батькові догляд, в колективі почуває себе, живе, мов на вічнім курорті.
Зачіплянки молодий Лобода й тепер не цурається. Загляне при нагоді провідати свого двоюрідного брата, сліпого Костю-танкіста, іноді й заночує в нього, як припізниться. Почуває себе тут у колі своїх, з кожним запанібрата. В розмовах любить натякнути, що знає набагато більше, ніж знають вони, прості смертні, йому доступне, мовляв, те,.про що вони лише згодом почують по радіо чи з газет і матимуть нагоду переконатись, наскільки точно їхній Володька був заздалегідь поінформований про яку-небудь із чергових реорганізацій. І хоч угору йде зачіплянець, а не зазнався, дбає, щоб не відірватись від мас. Без церемоній сяде з роботягами навіть і в “козла” кілька партій забити, ще й свіжим анекдотом їх почастує з “вірменського радіо”, про кукурудзу на Місяці абощо. “Не думайте,— каже, — що я відірвався, чорним був, чорним і зостанусь”, — себто металургом. Бо таки справді ж із заводу життя починав, із цеху, і є в нього підстави похвалитися деколи й на службі своїй теперішній: “Ми, металурги, народ прямий: у нас анонімок не пишуть”.
Цінять його на службі, це правда. Побільше б нам, кажуть, таких працівників. Чує нове, в старому не закис. Та й те сказати, завзяття у висуванця ще комсомольське, енергія з нього б’є, ідеями на ходу так і сипле. Всі оті “кімнати щастя”, вікторини, карнавали на воді і навіть святкові кольоретки для цукеркових коробок (і слово ж яке вигадав: “кольоретки”!) — все то винаходи їхнього зачіплянського “генія”. І хоч Весела незлобиво підсміюється з таких винаходів, але мешканцям її приємно; що Володька не цурається своїх, не гордує ніким, навіть бабою Шпачихою, яка раніше ночами, мов алхімічка, добувала у хлівчику міцнющі перваки, за що й погостювала в міліції, а після того порубала апарат, виправилась, і навіть висунули її квартальною. Володька ніколи не минає нагоди перекинутися з бабою словом бодай через хвіртку, почерпнути, як він каже, народної мудрості. Одного разу він аж із міста, від базару підвіз Шпачиху з її корзинами, підкинув легковою до самого двору, що зовсім розчулило стару, три дні після того тільки й чути було її панегірики на честь Лободи-висуванця.
От лише Микола-студент ніяк не дійде миру з “генієм”-висуванцем, просто терпіти його не може. В Миколи для нього одне тільки слово: “батькопродавець”. Хоч як на Віруньчин погляд, то це, може, й занадто. Адже не відкинувся Володька від батька, думав, певне, зробити на краще, коли, одержавши в місті квартиру, забрав старого до себе. Батько не мав охоти кидати Зачіплянку, але син таки наполіг: “Біля мене будете, тату, а то скажуть, наче у вас і сина нема! А ви ж заслужений металург, з вашою славою і мені легше...” Засумував на проспекті старий, особливо коли невістка втекла і самотність прописалась на їхній холостяцькій квартирі. Старий почав був подумувати, щоб знову на Веселу повернутись, де так добре під грушею із другом

читати