Завантажити

голодний...
— Ні, ситий. Але хочу ще ситішим бути... І хіба один я такий? Людина — звучить гордо? Це наш чинодер Лобода звучить гордо? Ха-ха! Скажи йому: “Ти звучиш гордо” — він перший розрегочеться, вважатиме, що його розігрують...
— А от на заводі він, кажуть, добре починав.
— Отож, починав! Але є така штука — наркотик владолюбства, героїн кар’єризму... Його тільки раз вхопи — і пропав... Жадобою влади — тільки цим його очі й блищать. Рідного батька за кар’єру проміняє, собор отой розвалить, аби тільки на щабель вище піднятись. Ідеали? Чхати йому на твої ідеали! Влади йому, побільше влади! А спитай, для чого? Та щоб іще вище стрибнути! І скільки їх таких... Сьогодні він начальник цеху, завтра директор, а там уже цілиться сісти на главк. Нащо тобі, чоловіче, той главк? Більше клопотів, швидше інфаркт — і вся пісня!.. Але ж як воюють! Отам битви — не на життя, а на смерть. Невидимі, кабінетні, а втім такі, де нікому пощади нема: або ти переможець, або ти розчавлена жертва...
— Невтішна картина, — усміхнувся Баглай. — Тільки я не так похмуро дивлюся на речі. Є, звичайно, й це. Отрута кар'єризму, самозасліплення, бажання будь-що керувати собі подібними...
— Наввипередки вгору, як мавпи за кокосовим горіхом...
— Та не самими ж мавпами населений світ! І хоч який він там є, але згодься: він таки красен, цей світ, і здорово було б у ньому, не старіючи, весен триста провеснувати...
— Згоден, світ прекрасний. Одначе ким населений? Якось ти казав про союз людей, про спільноту людей. Що треба доброту плекати, а не роздмухувати ненависть. А як до Батькопродавця я можу бути добрим? Який гуманізм мене з ним помирить?
— Не Батькопродавця я мав на увазі.
— Але ж він — сила! Не Архімед, не Галілей — чиновник іде по світу, він тон задає... Так, так, великий чиновник двадцятого віку. Ейнштейн ніщо в порівнянні з ним. Той відкриває, а цей вирішує. Кнопки натискує. Кладе резолюцію на твоїй долі, стипендію тобі дає. Для нього ми піддослідні. Він вважає своїм правом і навіть обов’зком будь-що обстругати нас, підігнати під свою подобу... Добре ще, коли має щось у черепку, а то ж часом сидить чмур чмуром, тупий, дрімучий, однак теж хоче, щоб ти його слухав, думав, як він, хоче бачити довкола себе легіони однаково мислячих. На таких, як оце ми з тобою, він дивиться лише як на сировину, як на руду, з якої треба болванку виплавити!
— А в тобі, видно, якраз “антиболванка” ворушиться?
— Не те що ворушиться, а пре з мене! Бо ми хоч бідні, але горді. Живемо в тіні, але сонце бачимо. Бачимо, де будівник справжній, а де псевдобудівник. Комфорт і порядність — це, по-моєму, могло б стати девізом часу. Між силами добра і зла зберігай рівновагу, крайнощів уникай... Одне слово, як той казав: не будь солодким, бо розлижуть, не будь гірким, бо розплюють...
Дивний цей Ромця. Теж із родини металургів, батько інженер, шанована в цеху людина, а Ромця... “Якийсь | ти не в ту форму відлитий”, — часом говорить йому Вірунька. З освітою хлопець, був у Москві на курсах по електронних машинах, завод послав, але оскільки тих машин поки що не одержано, Ромця при головному енергетикові зачепивсь. Живе легко, сприймає життя іронічно, підсміюється з Миколиних пошуків вічних категорій. “Ми з тобою живемо в цинічну епоху, — деколи можна від нього почути. — Народили нас матері під кривавим знаком Зодіака... І, думаєш, це не впливає на наше світовідчування?”
Сидять вони зараз на лавці, спостерігають, як заграва саме виплеснулась в небо над заводами... Миколі пригадались рядки інститутського поета, продекламував задумливо:
— “І знову дні руді та бурі, такі щасливі та сумні...”
— Непогано, — схвалює Ромця. — Треба запам'ятати, при нагоді процитую нашій лікарці — новенька з'явилась у заводській амбулаторії. Сьогодні зайшов до неї. “Жучок, — кажу, — у вухо заліз. Можете витягти?” — “Я не отоларинголог”. — “А хто ж ви?” — “Читайте, на дверях написано... З того боку!” Отака! “Витягніть, — кажу, — або бюлетень дайте. Буду бюлетенити, поки жучок сам із вуха вилізе...” Гадаєш, пішла назустріч, повірила в жучка? Дзуськи!
До таких Ромчиних історій Микола звик так само, як і до нав'язливої Ромчиної ідеї про моторного човна. Останнім часом тільки цим і заклопотаний — човном та колекціонуванням платівок.
— В житті треба бути реалістом, — повчає він Миколу. — Візьми будь-кого з наших роботяг. Дай йому телевізор, моторку та ще путівку на Чорне море в санаторій “Червоний металург”, і він тобі по боку все оте, що ти називаєш духовним. Ти ось за собор переживаєш. Думаєш, усім він болить, як тобі? Он Шпачиха весь вік ходить біля нього, а дуже їй куполи ті потрібні? Та вона на них ніколи й не гляне! Корзини гнуть її до землі, їй монету давай! Запропонуй їй на вибір: собор чи критий ринок? — обома руками буде за ринок. Що той собор для неї в житті? Або для Федора-прокатника? Самим духом, брате, ситий не будеш. Матерія — первинна.
— Так, певне, міркують і оті юшкоїди. Оті ходячі шлунки.
— Зрештою, люди давно

читати