Завантажити

великі випроби, а що тебе жде серед цієї буденності, серед плину сірих днів, що деколи справді здаються “мов осінні пляжі...”? І яка вона є, сама природа подвигу? Чи здатен його вчинити той, хто заздалегідь готує себе до цього, чи, може, ближчий до істини той, для кого подвиг це акт миттєвий, блискавичний, майже рефлекторний? Він, певне, як спалах, його вічність вкладається в мить, він там, де йдуть безоглядно на смертельний риск, без вагань кидаються на двобій із злом...
Чуєш у собі поклик поезії, але хто навчить тебе її чародійницьких тайн? Собор оцей? Горда поема степового козацького зодчества, вона щоразу хвилює тебе, щось навіває, відлунням далеких подій входить у твою молодість. І не треба тут руїни, чуєте ви, генії руйнацтва? Невже не доходить до вас оцей дух обжитості планети, певності, злагоди, який живе у таких витворах, в їхній гармонійності, — дух, що єднає людство?
Життя проклало свої русла повз цей собор, будні ідуть повз нього нескінченними чередами, нові покоління на цих селищах освідчуються в коханні, проносять Широкою старих металургів на вічний спочинок, а півкулі бань все пливуть над Зачіплянкою, як образ нескінченності, все височить на майдані ця сива скеля віків. Собор завжди несе в собі певний настрій, але найбільше любить Баглай його уночі, а розшумілі вітряні ночі, коли налетілий східняк рве листя з по-нічному грізних дерев, а навкруги місячно й вітряно, і собор стоїть серед такої видної ночі увесь якийсь наповнений, біліє фантастично, мов вітром напнутий парус... Є в ньому своя пластика, є ритми свої, тільки йому властиві... Але ж є щось таке і в твоєму теперішньому житті? Хай інакше, нове, але є! І ти шукатимеш ці ритми. Може, Зачіплянка для того тебе й народила, щоб відкрив ти свою, Баглаєву, музику барв, що її, може, таять у собі оці спалахи вічно живого заводського неба, оці соборно-білі зачіплянські ночі...
Місяць підбився високо: садки блищать, не шелехнуть; спочиває після трудового дня Зачіплянка, віддавшись в обійми своїм серпанковим снам.
А “Москвич” усе під парканом стирчить. Допізна блукаючи по Веселій, студент доблукався-таки, доки один з юшкоїдів, похитуючись, вичалапав з Ягорового двору, став у затінку біля “Москвича” справить малу нужду. Миршавий, маленький, в розчавленім капелюсі. Добре, видно, наюшкувався — місяця не впізнав. Задерши в небо мишаче своє обличчя, спромігся на жарт:
— Не розберу: що зараз у нас — день чи ніч?
Маячила осторонь постать юнака у білій сорочці. І ніби не чула жарту:
— Ей!
Мовчало.
— Ей! — повторив юшкоїд вимогливим тоном.
І тоді почулось у відповідь стримане, спокійне:
— Якою це мовою: “Ей”?
— Що то вгорі: місяць чи сонце?
— Не можу знати: я не тутешній.
Юшкоїд підступив до студента ближче, розглядав з підозрою.
— Чого ж тут стовбичиш, коли нетутешній? До машини приглядаєшся?
— До всього.
— Іч який!.. Нетутешній... Звідки ж ти?
— З двадцять першого.
— Це що... завод номерний? Поштова скринька?
— Ні, не скринька.
— А що ж?
— Вік.
Допитувач довго солопів, потім таки дотямив, прохрипів смішком:
— Ти диви! Іч потомок... нащадок, виходить... З двадцять першого віку… У гості до нас? На юшку? Ну, як же воно там... у двадцять першому? Цілуються ще? Рибку ловлять?
— Рибку ловлять, а дармоїдів поменшало, — інформував Баглай з підкресленою серйозністю. — З хапуг та бюрократів, уявіть собі... чучела поробили.
— Хм!і Чучела. — Цікавець посопів. — Це ми теж уміємо... Так звідти, кажеш? Гармонійна особа? А паспорт у тебе є?
— Навіть не знаю, що це таке. І чути не чув.
— Ну хоч будлі-які документи, що свідчать твою особу?
Баглай ступив крок уперед, сказав з таємничим притиском:
— А у вас є?
Капелюх насупився:
— Ми вам... не підзвітні.
— Ви рибінспектор? Охоронець дніпровських щук та сомів?
— А хоча б... Тільки чого доскіпуєшся?
— Цікавить мене ваша особа.
— Чи не анонімку хочеш написати? Признайся — для анонімки?
І тут йому було видано — з насолодою, з веселим знущанням — знаменитий зачіплянський афоризм:
— На нашій вулиці анонімок не пишуть!
Скапелюшений був у подиві.
— Скрізь пишуть, а у вас що... усім задоволені?
— Ні, фальшаків не люблять.
— Це про кого ти?
— Про тих, що вдень нас моралі вчать, а вночі відучують.
На це саме й нагодився, хряпнувши хвірткою, ще один юшкоїд, рослий, у розстебнутім кітелі парусиновім, з одутлуватим обличчям, що неприродно біліло від місяця, наче припорошене цементом. Голова велика, блищить залисинами, кущик із трьох волосин — далекий правнук козацького “оселедця” — розкошлався ріденько...
— Чую, чую голос Баглаєнка, — бадьоро заговорив Лобода-висуванець, бо це ж таки був власною персоною він. — Правильно, розтлумач цьому темному, що таке Зачіплянка... Вона вище анонімок. В ній гордість є!.. Давненько я не бачив тебе, Миколо. Ти все такий же? З догматиками воюєш? Я теж їм спуску не даю. Ну, а твої димовловлювачі? Де вони?
— Під сукном.

читати