Завантажити

тисяча дев'ятсот тридцять восьмому році. На цей раз — перед судом нашого народу.
— Тільки тепер його треба краще судити, — зауважив Хома з апломбом досвідченого юриста. — Що то за суд, коли живим випустили!
Художник сподобався бійцям.
Поступово він звикся з ними, прикотив звідкись свій дитячий візок з різним скарбом: сувої полотна, фарби, папір... Іншого майна у Ференца не було.
На дозвіллі він показував бійцям свої альбоми з етюдами Будапешта. Це були зарисовки руїн—окремі пощерблені фронтони, альтанки, деталі храмів. Під якимись руїнами над Дунаєм стояв угорський підпис.
— «Розгніваний Дунай», — гірко переклав художник. — Це мої звинувачення. В новій, демократичній Унгарії я пред'явлю ці етюди суддям.
Ференц намагався у всьому допомагати бійцям, бо не хотів задарма їсти їхній хліб. Хоч він був зовсім непрактичний, бійці належно оцінили вже саме прагнення Ференца чесно трудитись, стати їм на поміч. Вони не кривдили старого, і, коли сідали їсти, кожний закликав Ференца до свого казанка. Те, що він без кінця вихваляв свою Унгарію, з якою вони воювали, якось не ображало бійців.
— Ми поважаємо патріотизм у всякій нації, —заспокійливо говорив художникові старшина Багіров. — Бо ми самі патріоти.
Найчастіше Ференц сідав до Хоминого казанка. З подоляком він, видно, почував себе найвільніше. Хома, який умів з кожного покепкувати, водночас викликав і загальну симпатію до себе своїм гумором та затятим колективізмом, що, здається, вже сидів йому в крові.
Якось Хома виявив бажання, щоб Ференц змалював його на пам'ять нащадкам подільської Вулиги. Художник охоче згодився і за кілька хвилин увічнив Хому на аркуші цупкого паперу. Позуючи, повнощокий, булькатий Хома надимався ще більше, «аби бути страшнішим». Він неодмінно хотів бути з конем і, тримаючи свого сірого за повід, раз у раз потайки щолгав його в зуби для того, щоб кінь вийшов баским. Ліву руку Хома вільно поклав на рукоятку трофейного кинджала, що висів у нього при боці. Вуса вгору, шапка-вушанка — чортом набакир.
— Малюй, щоб на Котовського був схожий, — замовляв Хома. — Коневі — шию дугою!..
Подоляк дувся і робив страшні очі. Але художник, замість погрозливої войовничості, надав його обличчю виразу беззлобної веселої лукавості.
Незважаючи на таке свавілля, Хома, розглянувши свій портрет, зостався вдоволений.
— Схожий! — сказав він. — І вуса, і кінь, як живий... Ач, як басує... Ти, Ференц, маєш добрячі руки! —Хома на художника «тикав». Він взагалі чомусь тикав на всіх іноземців. — Прямо скажу, Ференц, що ти маєш... срібні руки! Кесенем сипе — красно дякую!
Ференц, усміхаючись, мимохіть глянув на свої білі, наче справді срібні руки.
XI
Противник поспішно відходив на Будапешт, мінуючи позад себе шосе.
Мінометники рухались полем з трубами і лафетами на плечах, не підкладаючи в'юків. Знали, що незабаром зупиняться на новому рубежі, щоб відбивати наступну контратаку. Всю ніч піхота вела бій за населений пункт, який височів попереду фабричними димарями. Піхотинці, поранені вночі, бредучи назустріч, говорили, що то вже видніються димарі далеких північно-східних околиць Пешта.
Ранок був сірий, похмурий. Сікло холодним, гострим дощем. Земля бралася ожеледицею. Обмерзла кригою, озимина ламалась під ногами бійців, як зелене скло. Палатки торохтіли на людях, переламуючись при кожному порухові.
Поруч мінометників полкові артилеристи верхи на конях тягнули гармати. Вершники, пустуючи, запевняли, що їм із сідел уже видно голубий Дунай. Лейтенант з батареї, Саша Сіверцев, наздогнав Черниша, весело поздоровкався. Вони разом лежали в госпіталі, разом повернулися в полк.
— Ти, Женю, сяєш на все поле, як у панцирі, — казав Сіверцев, торкаючись рукою обмерзлої блискучої шкірянки Черниша. — 3 ким шухнув?
— З Григоряном за шинель... Прогадав?
— Це залежить від того, як ти себе вночі почуваєш... Зубами здорово клацаєш?
— Що ти!.. Буває навіть жарко!
— Та я бачу — ти сьогодні весь пашиш, весь цвітеш. Тут щось не те, друже!..
Женя жартома стусонув товариша межи плечі. Може, тому, що Сіверцев майже вгадав.
Останніми днями Черниш справді був у безпричинно райдужному настрої. Не знав, звідки це походить, чи, може, просто не хотів собі зізнатися до кінця. Вчора увечері він знову розмовляв на КП з Ясногорською. Це була звичайна розмова про те, як він у госпіталі впорядковував записи Брянського перед тим, як послати їх в наркомат.
— Скільки там думок! — вирвалось у нього. — Яких багатих думок!
— Ви думаєте, що буде ще колись війна? — запитала, хмурячись, Ясногорська.
— Я цього не хотів би... Але наш досвід, здобутий кров'ю, варто зберегти. До того ж це — пам'ять. Шура зітхнула.
— Женю, — сказала йому після тривалої паузи, — ви... справжній друг.
Він ішов на вогневу і чув, як бринять йому ці слова в темряві осінньої ночі. Стало наче розвиднятися, і вже не було навкруги ні мряки, ні холоднечі, ні безпросвітної погрозливої тьми... Серце

читати