Завантажити

свого часу багато розповідав Чернишеві про любимий свій Ленінград, про трагедію блокади Перед самою війною він закінчив середню школу і мріяв про художній інститут. Саша досконало знав не лише Ленінград, але й Пушкіне, Гатчину, Петергоф. Знав, як свій власний дім, усі иалаци, пам'ятники, алеї, статуї... Про них він не раз говорив з Чернишем, палко мріяв, як краще буде реставрувати той чи інший палац. В азарті він забувався, що Черниш не ленінградець і не все розуміє, про що йде мова.
— Як, ти не бачив статуї Самсона? — щиро дивувався Сіверцев. — Ні, ти жартуєш...
Він усіх вважав за ленінградців. Іншим разом починав:
— Знаєш, друже... Ермітаж відбудували. Саша добре знав, що це поки що тільки в його уяві, спраглою своєю уявою він уже відроджував поруйноване, зарівнював вирви на ленінградських майданах, вводив пароплави в порт. В нього все там ставало на своє місце. Черниш, слухаючи зворушливу неправду свого друга, підтакував і невесело посміхався.
Тепер, коли вони сиділи, перекурюючи, під продірявленим будапештським дахом, Черниш подумав, що його другові-ленінградцеві найбільше, мабуть, зараз хочеться — в помсту за руйнацію рідного міста — все тут перетрощити, стерти ворожу столицю з лиця землі. З неприхованою гордістю щойно повідомив Сіверцев, що його сімнадцятий об'єкт уже горить.
— Скажи, Сашко... Тобі іноді приходить бажання за все... За Петергоф, за осквернені вандалами пушкінські місця... За блокаду, за все, розумієш? Зробити і тут так, —Черниш хмуро кивнув за вікно. — Щоб усе дощенту... Щоб розорати плугами!.. І почати усе потім заново, га?
Сіверцев замислився, його хлоп'яче обличчя, обрамлене ранніми бакенбардами, одразу стало старшим.
— Ні, — нарешті відповів він, зітхнувши. — Ні, друже. Будапештські пам'ятники ні в чому не винуваті. Не вони бомбардували Ермітаж... До речі, ти знав капітана Остапенка?
— Того, що парламентером до них поїхав?
— Ех, Остапенко, Остапенко... Отак вони його, по-бандитському... — Сіверцев покрутив головою, немов перемагаючи власний внутрішній біль. — А знаєш, я б теж охоче згодився на таку місію...
— Парламентером?
— Так, парламентером, — пихнув Саша цигаркою. — Уявляєш собі, серед страшного бойовища власною рукою підняти раптом прапор гуманності, відчути, що ціною одного свого життя даруєш життя сотням тисяч дітей, матерів, рятуєш від винищення музеї, храми, парки, мости... Ось позавчора Ференц показував мені етюди своїх дунайських мостів...
— Він і меш показував, — важко зітхнув Черниш.
— Це ж краса, справжній витвір людського генія!
— Не пощадили салашисти й цього: уже висадили в повітря.
— Що ти? — щиро жахнувся Сіверцев. — Хто сказав?
— Були вчора перебіжчики. Сіверцев помовчав.
— Ланц-хід, — став поволі пригадувати він. — Ланцюговий міст.
— Нема.
— Ержебет-хід...
— Нема.
— Ференц-Іозеф-хід...
— Нема.
— Прокляті, прокляті! — з болем вигукнув Сіверцев, підводячись. — Від Пушкіне до Дунаю!.. Скрізь рвуть, палять, нищать!.. А послухати їх — тільки й чуєш: цивілізація, культура, прогрес!
— О, вони красномовні, — сплюнув Черниш і грубо вилаявся.
В цей час Маковейчик, підслуховуючи розмову на КП, радісно вигукнув:
— Самохідки! Самохідки йдуть на поміч! Таранитимуть стіну!
Офіцери разом кинулись до своїх місць.
Штурмовим групам ніяк не вдавалося вдертися на кладовище. Протягом дня вони кілька разів поривалися перескочити через мур, і все невдало. Трупи перших атакуючих ще й досі лежали на панелі. Тепер на вимогу комбата артилерійський підтримуючий полк вислав дві самохідні гармати. Вони вийшли на передній край і з відстані всього в кілька десятків метрів ударили в мур.
Снаряди прогули при самій землі. Гармати гатили раз за разом по тому ж самому місці. Мур огорнувся хмарою кам'яної порохняви, і незабаром крізь неї засвітились великі проломи в стіні. Штурмовики один за одним ринули в ті проломи, швидко розсипаючись по кладовищу.
Черниш переносив вогонь через голови штурмуючих щодалі вглиб і вглиб, немов старанно вимощував, брукував своїм вогнем дорогу батальйонові вперед.
Вечоріло, і пожежі над містом, мало помітні вдень, тепер наче розбухали, наливалися кров`ю. Їх стало несподівано багато.
XIV
Позад будинку, що з його даху Чернийі вів свої спостереження, стояв інший будинок такого ж стандартного типу. Раз у раз з його поверхів вишуговувало хвостате пружне полум'я. Били міномети. Жорстоко, безугавно.
Спочатку Іван Антонович хотів ставити свої «самовари» на землі. Для цього треба було вирубати кілька каштанів, що росли на подвір'ї, бо вони заважали б стріляти.
Хаецький уже спустився в бункер — величезну яму під будинком, — щоб дістати пилку або сокиру. Ференца він узяв собі за перекладача. Старий художник, як і багато інших біженців, ішов слідом за фронтом до самого Будапешта. Часом він відставав, губився, але, знаючи вже чимало людей з полку — старшин, писарів, політ-працівників, — Ференц на новому

читати