Завантажити

вирваних вікон високу зі -очолену постать.
—- Ти, Денисе?
Постать не ворухнулась.
Старшина підійшов ближче і впізнав Ференца.
Художник стояв, прихилившись до лутки, і мовчки дивився на місто. Горбоносе застигле обличчя старого, тьмяно осяяне далекими загравами, нагадувало карбованого орла з старовинної монети.
Палаючий Будапешт був перед ним як на долові. Багряні хребти підпирали небо. У підхмарних чорпіїх глибинах моторошно гуляли прожектори. Зенітні кулемети прокладали траси. Стугоніла и стугоніла канонада. — О Будапешт! — з болем вирвалось у Ференца. В Будапешті художник провів усе своє життя. Тут були поховані його батьки і діди, тут промайнула його молодість. Звідси він потай проводжав свого кращого учня і зятя в Іспанію, в Інтернаціональну бригаду... Янош, Янош!.. Марніє твоя дружина, напівсиротою виростає твій син... Десь загубились вони у підземному Будапешті. Чи живі? І де їх шукати? На Догань-утца? Але чи є зараз і сама Догань-утца? Шваби та салашисти мінують усе... Вчора Ференц розмовляв з перебіжчиком... Той підземеллями пробився на радянський бік... Розповідає: в центрі нестримні грабунки, мародерство, голод. Фашистські молодчики відбирають у населення рештки продуктів, всіх женуть барикадувати вулиці, зводити протитанкові споруди. Того, хто ухиляється, розстрілюють на місці. Ніяких ознак цивільної влади, повний розгул і терор «Схрещених стріл». Чим все це скінчиться? Чим скінчиться твоя велика драма, Будапешт?
Не гірляндами електричних вогнів — страшними пожежами освітилися нині твої керути. Не вирують вечорами людні, шумливі набережні Дунаю — тріскається там камінь від криці! Не дзвонять трамваї, не мерехтять барвисті реклами, не співають авто... Ніч розрухи, ніч кари окутала тебе! Тисячотонним брухтом валяться стіни на брук. Все тріщить, руйнується, гоготить в нечуваній катастрофі. Здається, за одну таку ніч місто западеться, зникне безслідно, як ота Помпея, і тільки дунайські хвилі понесуть до моря лапату чорну сажу та кров...
Все найкраще, створене Ференцом-художником, народилось у Будапешті і для Будапешта. Його картини прикрашували ратушу. Парламент, готель «Європа», кафе «Балатон»... Правда, тішилась ними переважно пихата аристократія, але художник не втрачав надії, що бачитиме їх колись і весь трудящий Будапешт.
Над Чепель-сигетом кружляють, вурчать моторами «юнкерси». Вони ще мають змогу сідати на міському іподромі. Евакуюють поранених, доставляють снаряди. Гітлер наказав триматись будь-що: в Комарно вивантажуються сотні танків, йдуть на допомогу. Що ж це буде? Чим усе це кінчиться?
— Горить правильно, — каже Багіров після мовчанки. — Багато бачив пожарів, а такого не доводилось... Наче півсвіту зайнялось і палає.
Художник, обернувшись, пильно дивиться на освітленого спалахами старшину.
— Врятуйте, — каже він тихо й урочисто. — Врятуйте Будапешт. Крім вас... більше нікому.
— Не тушуйся, Ференц. Все буде в порядку. Старшину гукають знизу. Рота вирушає.
— Ти з нами, Ференц?
— Аз ким же мені?
Спускаючись з Багіровим по східцях, художник щось починає розповідати йому про знаменитий готель «Європа», до якого звідси вже — рукою подати...
Паленим димом пройняте нічне повітря. Снаряди смертельно білим блиском розщеплюються на стінах. Провалюються крізь дахи. Осколки глухо гуркочуть по блясі.
— Наче домовики ходять, — зауважує хтось. Хома зухвало задирає голову догори:
— Гей ви, нехрещені!.. Ніж там гуркотіти, ходіть-но сюди!.. Нарукопаш!..
— Хаєцький! — прикрикує Іван Антонович. Далі просуваються мовчки, як на облаву.
XV
Наступної ночі батальйон врізався в новий квартал, який упирався рогом в перехрестя вулиць. Просуватись далі заважав наріжний будинок протилежного кварталу, що виходив фасадом на саме перехрестя. При миготливому неприродно кривавому світлі заграви розвідники прочитали «Europa». Латинський шрифт тепер уже вільно читали навіть бійці з нижчою освітою.
— Ho-tel Eu-ro-pa, — мимрив по складах якийсь вусатий вихованець церковнопарафіяльної школи.
Всі поверхи готелю знизу й доверху їжачились кулеметами та гніздами автоматників. З одного вікна раз у раз шугало полум'я міномета.
Готель становив собою вигідну позицію. З неї противник мав змогу прострілювати не лише дві вулиці, до яких підійшли стрілецькі роти, а тримав під вогнем і весь квартал, захоплений батальйоном Чумаченка. Вогонь був дуже щільний. Бійці для експерименту викинули на перехрестя порожнє відро. За хвилину воно стало як решето.
На командному пункті, що розмістився в довгій низькій казармі, стояв нестихаючий гомін. Перекликались телефоністи, кудись пірнали й виринали ординарці, інші розбирали трофейні сідла, що займали мало не чверть казарми. По черзі входили грітись мінометники — їхня вогнева була під самою казармою.
Капітан Чумаченко в іншому кутку обмірковував з офіцерами становище. Готель треба було захопити ще цієї ночі: вдень його брати було ніяк. Але як захопити? Правда, можна було

читати