Завантажити

місці знову відшукував «хазяйство Івана Антоновича». Біля мінометників він ніколи не був голодним. Зате Кармазин, комбат Чумаченко і навіть бійці при потребі використовували його як товмача. Веселий художник немало цим пишався, а, вступивши в Будапешт, в розмовах з одноплемінцями став навіть величати себе «партизаном».
Хома Хаєцький хоча й похвалявся привселюдно, що вже добре шпрехає по-мадьярському, проте на цей раз, спускаючись в бункер, все-таки вирішив прихопити з собою і Ференца.
— Будь при мені, про всяк випадок, за ад'ютанта, — на ходу визначив він роль старому.
В бункері було повно мешканців — дітей, жінок, старих. Вони виглядали звідусіль: з кучугур шмаття, з пуховиків, тиснулися по нарах, настелених в три ряди.
— Ноїв ковчег! — зауважив Хома, оглядаючи бункер хазяйським оком. — А інструмента й не бачу.
Дізнавшись через Ференца, що руський шукає пилки або сокири, угорці не на жарт переполошилися. Вони й раніше були вже до смерті залякані пропагандою про азіатські «звірства руських», а тепер, побачивши вусатого чорного Хому з фінкою при боці й автоматом на грудях, вирішили, що звірства оце якраз і почнуться. З голосним плачем кинулися в материнські пелени змарнілі, перелякані діти. Вони не мали сумніву, що вусач із зіркою на лобі зараз почне отут пиляти їх пилкою або рубати сокирою.
— Що за лемент? Що вони там шпрехаюгь? — суворо звернувся Хома до «ад'ютанта». Коли справа заходила серйозна, Хома завжди поводився з своїм приятелем суворо і ніякого панібратства не терпів. — За кого вони мають мене? Чого діти плачуть?
Ференц пояснив Хомі причину переполоху.
— Спокійно! — підняв руку боєць.— Передай, що я їх ані рубатиму, ані пилятиму. Передай, що пилки потрібні мені для каштанів, бо вони нам на заваді а молодички хай також не жахаються, бо я чоловіч сімейний і в чужі гречки не скакаю.
Невідомо, як уже там переклав Ференц, тільки після Цього мешканці бункера одразу підбадьорились. Молодички перестали ховатися в хустки, взялися прохати «пана капітана», щоб не рубав навіть і каштанів. Це пролетарський квартал, і робітничі діти влітку не бячать ніякої зелені, крім тих каштанів. Хай зглянеться пан капітан на їхніх кічі...
Хома, забуваючи про європейський етикет, замислено почухав потилицю і, беручи в руки дві пощерблені сокири, що їх йому звідкись таки добули, заявив, що він долю каштанів вирішити сам не може, бо має командира, старшого за себе. Хома так і сказав, очевидно вважаючи себе перед мадьярами також за командира. До того ж вони з власної волі величали його паном капітаном. Хома не спростовував їхньої помилки. Його, здається, зовсім не дивувало, що в очах мадьярок він раптом уже перетворюється з рядового бійця па «пана капітана». На шапці в нього далеко ясніла вирізана з блискучої жерсті велика п'ятикутна зірка. Він навмисне вирізав її велику, щоб було далеко видно, щоб шанували його іноземці.
Мадьяри слідом за Хаєцьким послали наверх цілу делегацію шукати «найстаршого командира».
Іван Антонович, з властивою йому педантичною сухістю, вислухав делегацію через Ференца.
Він стояв на дверях першого поверху, напнутий своєю вічною плащ-палаткою, якої ніколи не скидав відтоді, як одержав її зі складу. На КП серед офіцерів ця палатка давно вже стала притчею во язицех. Говорили, то Іван Антонович присягнув скинути її тільки після повної капітуляції ворога.
Слухаючи делегацію стрекотливих жінок, Іван Антонович спідлоба косився на ті каштани, голі, почорнілі він бачив, як Хаєцький і Островський уже стали біля дерев з сокирами напоготові.
— Рубай! — скомандував старшина Багіров.
— Стривай, — повільно підняв руку старшин лейтенант.
— Відставити! — гукнув Багіров.
Іваи Антонович неквапно оглянув подвір'я, наче був тут комендантом і обмірковував якусь домашню реконструкцію.
— Добре, — сказав він делегації. — Хай живе. Може, ваша малеча, бавлячись після війни під цими зеленими деревами, спом'яне і нас незлим, тихим словом. Так, товариші?
— Так! — озвалася вогнева. — Так!
І старший лейтенант наказав підняти міномети вище, поставити їх в самому будинку, навпроти вікон. Мінометам там в такій позиції каштани не заважали.
Солдатська поступливість щиро зворушила жінок. Кожному було гарно дивитись, як змарнілі матері обпали старшого лейтенанта, дякуючи за подарунок, зроблений ротою дітям будапештської околиці. У Ференца сльози забриніли на віях. Він знав, що прийде час і солдатський дарунок зазеленіє на радість малюкам, які, зростаючи в дунайськім місті; майже не бачили самого Дунаю і не їздили, як діти багачів, на білі дачі Балатону.
— А нам говорили, що руські, що комунішти... — хвилюючись, белькотіла одна з делегаток. — Ви, звичайно, нім комунішт?..
Кармазин посміхнувся, вимовив з гордістю:
— Комуніст.
Вночі рота збиралася .переходити на нову позицію. Обслуги, звично розібравши міномети на частини, спускалися віїмз. Поверхи завмирали. Сходячи останнім, Вася Багіров помітив біля одного з

читати