Завантажити

підмостив йому таки дебелу колоду.
Угорець заходив до неї з різних боків, хижо націлявся і цюкав. Колода тільки перекочувалася з місця на місце, ціла-цілісінька. Бійці чмихали. Невдалий дроворуб скоро впрів. Хаєцький не міг далі байдуже дивитись на його самокатування. Він кинув батіжок, плюнув у долоні.
— Ех ти, Європа!.. Дай-но я цюкну! Угорець, ніяково посміхаючись, передав подолякові сокиру.
— Гех, — хекнув Хома, розмахуючись з-за плеча. Сокира впилася в дерево.
— Гех! — вигукнув боєць, розмахуючись вдруге. Колода репнула, як гарбуз.
За якусь хвилину Хома пощепив її на тріски. Угорець зачудовано дивився на бійцеву роботу.
— У вас золоті руки, — захоплено сказав він. Хаєцький, улещений такою похвалою, глянув на свої шкарубкі, вкриті мозолями долоні. Золоті...
— Ти хто? — запитали угорця. — Капіталіст? Комерсант?
Старий усміхнувся.
— Я артист, — відповів він. — Людина вільної професії. Живописець!
— А чого ж тобі заманулося дрова рубати? Старий гірко зітхнув.
— Що ви питаєте? — заступився за нього Хома. — Чи не бачите, що він припухає? Гам-гам нинчен!..
— Гам-гам? — запитав куховар. — Говори прямо!
— Так... Я з Будапешта.
Бійці знали, що біженці жорстоко бідують.
— Ходімо... Заправишся.
Людину вільної професії повели до кухні. За столом старий став докладно розповідати про себе.
Звати його Ференц.
Він був одним з тих численних мешканців угорської столиці, які, рятуючись від терору салашистських банд, тисячами залишали рідне місто і мандрували в сільські провінції. В першу світову війну Ференц три роки відбув у російському полоні.
— Ваш народ щирий і великодушний, — говорив художник, витираючи хусткою вуса. Він розповів, як йому довелося одного разу їхати в теплушці вкупі з говіркими українськими селянками. Пожалівши обшарпаного солдатика, вони ткнули йому великий окраєць хліба, хоча тоді і в Донбасі було з хлібом сутужно. Минуло понад чверть століття, а старий і досі не міг забути того окрайця.
— Може, то якраз моя матуся, — задумливо сказав куховар. — Вона жалібна... Всім би допомогла...
— Ваші не раз допомагали народам, — розмірковував далі Ференц. — Ось тепер ваші армії проливають кров на полях нашої Унгарії. Хто скаже, що це кров егоїстів? В Будапешті радіо щодня розпиналося: «Зі сходу насуваються азіатські варвари! Рятуйтесь, угорці!..» Тоді я сказав: «Я знаю, які це варвари. Я жив між ними три роки, наче між братами... Не від них нам треба рятуватися».
Вільний художник, правдивий і безкомпромісний, він не щадив у розмовах салашистів. Це не могло минути безслідно: над ним нависла загроза арешту. Довелося ховатися від переслідування в різних районах міста, по бункерах та підземеллях. Йому допомагали численні знайомі. В Будапешті десь зостались його дочка і маленький онук, а зять загинув в Інтернаціональній бригаді в Іспанії.
— Всі чесні люди в Унгарії, — говорив Ференц, — чекають вашої армії. Я мадьяр, я патріот, і вірте моєму серцю.
Художник розповідав бійцям про життя в Будапешті, про Салаші, якого він вважав своїм особистим ворогом.
— Бандит, криміналіст, німецький наймит! — І Фе-рснц, на велику втіху бійцям, лаявся міцною російською лайкою, йому було відомо, що Салаші, верховода «Схрещених стріл», ще за регентства Хорті Міклоша не раз попадав до в'язниці, а якось навіть до божевільні.
— Дивно, що фашизм виносить па поверхню саме таких дегенератів, — міркував художник. —Дегенерат Гітлер, морфініст Герінг, тупий розбійник Салаші... Мабуть, сама гнила атмосфера фашизму розплоджує такі мікроби. Але справжня демократія уб'є їх, немов сонце!..
Ференц, розвеселившись, розповів бійцям казус, відомий цілому Будапештові, про те, як Салаші виступав по радіо.
— Румунія продала нас і всю Європу! — кричав Салаші одного дня. — Вона капітулювала перед червоними військами! Мадьяри, беріть приклад з непохитної, кам'яної Фінляндії!
А наступного дня капітулювала і «кам'яна Фінляндія». Гітлерівці після цього випадку не підпускали свого холуя до мікрофона.
Захопивши владу, Салаші і його поплічники влаштували в Буді, в королівському палаці, комедію присяги перед короною св. Стефана. Хід церемонії транслювали по радіо. Раптом, коли салашистський диктор на хвилину замовк, з ефіру пролунав чийсь інший грізний голос:
— Мадьяри! Пригадайте, як Салаші в червні тисяча дев'ятсот тридцять восьмого року стояв перед судом!..
Салашистські шпики збилися з ніг, шукаючи цього невідомого патріота, що, ризикуючи життям, мужньо звертався до народу з ефіру.
— Знайшли? — нахмурився Хома, уважно слухаючи художника.
— О ні! Нелегко знайти, неможливо знищити того, кому симпатизує народ! Його не було ніде, і він був скрізь.
— Молодці, не виказали! — повеселішали бійці. — Значить, і у вас там є такі, що не дрімають...
— Голос невідомого патріота був голосом самої правди, — вів далі Ференц. — Я сподіваюсь, що цей пройдисвіт Салаші знову колись стане перед судом, як у

читати