Завантажити

— Вибачте... Сідайте, — сказала дівчина, коли вони познайомились. Черниш почервонів: бідна, вона забулась, що сідати йому нема де.
— Дякую.
— Ви давно прибули? — запитала Ясногорська, аби тільки щось запитати. Про Черниша вона вже чула раніше, знала, що це близький друг Юрася. А зустрівшись, не знаходила для нього слів.
— Давно... Власне, вчора...
— Так... Тут це вже давно. — Шура акуратно скрутила руками наскрізь промоклу онучу, і з неї потекло. — Набродились ми сьогодні... Тут хоч повтавало, а там, на луках, просто море...
— Так, море... А я вас, між іншим, бачив на справжньому морі, — ніяковіючи, випалив Євген. — Біля байдарки, з веслом у руці.
— Ах, це те фото! — Шура поморщилась, як від болю. — До речі, ви не знаєте, в кого воно зараз?
— У Сагайди... Він теж має повернутися в полк. Шура взулася і, похрускуючи набубнявілою плащ-палаткою, встала.
— То було море, — зітхнула вона.
Обоє вони в цю мить подумали про Брянського.
Із солом'яного дупла, виритого в скирті, обтрушуючись, виліз Шовкун. Весь був у соломі, шапка на ньому обкрутилася вухом наперед, — здавалося, він щойно оце з-під молотарки.
Побачивши Черниша, боєць зворушився до сліз. Ніде правди діти, він був таки дуже м'який, до сентиментальності ніжний, цей вусатий вінничанин з крутим, тепер порубцьованим підборіддям.
— Розлучалися в горах, а зустрілися в долах, — промовив Шовкун сумовито, мабуть, теж подумавши в цю хвилину про Брянського, що ніде вже їм не зустрінеться. — Тоді ще красне літо горіло, а зараз, бач, осінь все мряками затягла... Тільки озимина ото ще й яриться...
І, скрушно махнувши рукою, звернувся до Ясногорської:
— Вирив вам дучку в повний профіль... Не дуже, правда, розкішне, але сухо. І зверху не проб'є, і вітер не задуватиме. Тільки остюків багато та мишва шарудить.
Шура підійшла до Шовкуна і повернула йому вушанку зіркою наперед.
—А ви де будете?—запитала вона санітара. —Вирийте й собі.
— Що я, — зачервонівся Шовкун. — Я можу де завгодно. З телефоністами притулюся!
За Ясногорську Шовкун піклувався з таким же самозабуттям, як колись за її Юрася. Робив це він не з якихось корисливих міркувань, це було його внутрішньою потребою. «Молодий наш цвіт, — м'яко говорив він товаришам, — як же його не берегти!»
— Хороший він, — сказала Ясногорська про Шовкуна, коли він, начепивши через плече санітарну сумку з червоним хрестом, подався кудись шукати собі пристановища. — Від нього я вперше почула про вас...
Ховаючись від дощу, вони присіли край солом'яного дупла. Була тільки п'ята година, а навкруги вже зовсім сутеніло. Чернишеві хотілося багато чого сказати цій дівчині-вдові з маленькими білими руками, з очима, повними туги, але він не дозволяв собі говорити. Він знав: про що б не почав мову, все їй болітиме, бо все так чи інакше буде стосуватися Юрія, буде пройнято Юрієм, бо хоча вони й не згадували досі його, проте він весь час був з ними, між ними. Втішати? Але, здається, вона не з тих, що приймають втішання. Іноді заглибиться в думки, мовби сидить тут сама, іноді ж пильно погляне на нього, мовби хоче продивитися наскрізь— хто він, чим він завоював право на Юрасеву дружбу... — Обличчя її в сутінках аж голубе... Мабуть, багато плаче ночами... Ось перевела погляд у поле, тьмаве, холодне, осіннє.
— Гляньте, уже й сніг пролітає, — сказала замислено, кутаючись у плащ-палатку. — Та, боже, який він у них... У нас перший сніг—білий-білий...А тут... як попіл!
IX
Якось уранці Хаєцький, повернувшись з переднього краю на ферму, був вражений несподіваним видовищем: у дворі, в саду, поза скиртами і скрізь по полю — ліворуч і праворуч — стояли гармати, гармати, гармати...
Немов уродилися з землі.
Німці нічого про них не знали: завдяки туманам, ворожа авіація останніми днями не діяла.
Тільки-но Хаєцький сів з товаришами снідати, за вікном вдарила важка гармата. Будинок здригнувся, і шибки з веселим дзенькотом посипались на стіл.
— Оце я люблю! — вигукнув Хома, хапаючись за шапку. — Це по-моєму!
— Іштенем... Іштенем, —зашепотів господар ферми, поглядаючи на стелю.
Бійці, на бігу одягаючись, вискакували на подвір'я.
Гармати гуркали від краю до краю, і чим далі в поле, то їхні залпи зливались в єдиний потужно-тремтливий гул.
На подвір'я влетів Багіров на змиленому тугому жеребчику.
— Кінчай ночувати! — радісно скомандував він, не встаючи з сідла. — На голубий Дунай!..
Шура Ясногорська в цей час стояла на командному пункті. Вона вперше бачила перед собою поле бою.
Перед очима розгортався типовий для Угорщини хвилястий степовий ландшафт: вибалки, пагорби, рівнини і знову пасма горбів. По сивому полю, наче курені, бовваніли поставлені купами високі снопи кукурудзи. Між тими сторчуватими стіжками в танучих димах неквапно рухалися постаті бійців, майже зливаючись з безбарвним тлом стерень, виноградників та кукурудзиння.
Бійці йшли, розсипавшись по полю, що дедалі підвищувалось. Вони

читати