Завантажити

кошт? А то! У Хоми в самого хрещениця вчиться в Києві!..
Фермер хвалить російських комуністів. Хому він, здається, теж вважає за комуніста. Лише коли справа доходить до колгоспів, тут угорець упирається, як віл. Тоді Хома шаленіє, його кулаки аж свищуть попід носом опонента.
— Такого запеклого індивіда, як ти, я давно не бачив! — признається Хома. — Гірше за бабу!.. Колись наші баби отак созу полохались, а ниньки попробуй... Ти їх ниньки водою не розіллєш!.. В окупацію довелося всеньким селом у ліси перебазуватись, до партизанів, але навіть і там колгоспом існували. Хіба мислимо без нього?.. Отак, як ви тут, вовкулаками?.. Кожний у свій куток глипає... Ні тобі колбуду, ні тобі зборів!.. Як вечір — все на запорах, пси спущені, і сам ти, як пес, не заснеш, всю ніч никаєш, наслухаєш, пильнуєш свої злидні! Позабивались по своїх хуторах, як по лігвищах... Скажи, чи ти хоч куди-небудь ходиш у'гості? Чи маєш кума? Де ваша морально-політична єдність? По-вашому так: жери ти сусіда або він тебе пожере!..
Хома наливає склянку білого вина і випиває одним духом.
— Чи знаєш ти, приміром, —продовжував Хома, —як ми в Трансільванії скелі штурмували? Думаєш — дерлися хто як попало? Помиляєшся, брате... Для цього в нас є така штука — альпійський канат... Але це вже воєнна тайна. Факт той, що як один зірветься, то всі підтримають... А коли один видерся на верховину, то всіх тягне за собою... Так ми живемо!.. Але що з тобою балакати: ти чоловік темний, відсталий, — казав нарешті боєць і скрушно махав рукою.
А тепер фермер, забувши незгоди, проводжав свого буйного опонента аж за ворота і зичив йому щасливої дороги.
Проте дороги не було ніякої.
Щоб вийти на Будапештське шосе, полк мусив з артилерією та всіма обозами перетнути близько десяти кілометрів осінньої розбухлої трясовини. Це не було болото, це були орані поля, але так напоєні безперервними дощами, що під ними годі було добутись твердого дна. Піхота вийшла до шосе уже ввечері першого дня наступу і стала просуватися вздовж нього. А транспорт з боєприпасами і артилерія, ще потопали на заклятому розбухлому полі.
Скрізь, куди не глянь, в набряклій ріллі билися валки підвід і гармат. Гейкання, нокання розлягалося над вечоріючим сивим степом. Коні, напружуючись до останніх сил, борсалися в тванюці по самі груди. Колеса ледве обертались, вивертаючи пуди в'язкого чорнозему. Щокілька меірів зупинялися передихнути. Слабіші коні падали з ніг. Раз упавши, кінь уже не міг звестися: його засмоктувало на очах.
Полкові артилеристи мобілізували десь хуторян з волами. Хоча було холодно, проте хуторяни, жаліючи чобіт, прийшли босі, позакочувавши штани вище колін.
Воли були такі, що не дістати рога. їх впрягали в підводу по три-чотири пари, проте не могли зрушити її з місця. Голоногі мадьяри метушилися довкола худоби з довжелезними гирлигами, поганяли, кричали, а воли бовталися грудьми в болоті і не рухалися.
— Дідько їх знає, що вони там гелгочуть своїм воламі—сердилися гармаші. —Може, тпрукають... Кугутня!..
І люди, і худоба вже були не схожі на себе: вибарложені з ніг до голови. А поміж підводами ходив той артилерійський технік, який свого часу підвозив Ясногорську. Він був тепер начбоєм полку. Колись інших підвозів, а зараз сам, загубивши коня, чвалав із сідлом на плечах, передаючи старшинам наказ «хазяїна»: жодного ящика боєприпасів не кидати. Хто подумає «розгубити» — трибунал.
Багіров кидався в різні боки, шукаючи кращого проїзду. Скрізь було однаково. Лише в одному місці він натрапив на польову більш-менш тверду доріжку між виноградниками. Нею, здавалось йому, можна було б проїхати хоч з кілометр в потрібному напрямі. Зопалу він погнав коня на доріжку, щоб розвідати її до кінця. Не встиг старшина проскакати десятка метрів, як земля вибухнула під ним.
Гострий біль пронизав зігнуті в стременах ноги до самих колін. «Потрощило!» — майнуло в голові. Мацнув рукою — ноги були. Мерщій вихопив їх із стремен, 66 кінь уже заточувався. Зіскочивши з сідла, Вася спочатку не втримався на ногах від страшного болю і впав. Але ту ж мить звівся на руки і акробатично, млинком перекинув власне тіло через себе вбік, вихоплюючись з-під коня. Кінь падав. Його права передня, вище копита, була зчесана, як бритвою. На щастя Багірова, це була не осколкова міна.
«Мабуть, моя Катерина щаслива», — з вдячністю подумав старшина про свою кіровоградську молодичку.
Кінь стримано стогнав крізь зуби.
«Коли б не твоя нога, друже, поплатився б я своєю, — думав Вася, добуваючи пістолет. — Коню, коню! Якби були конячі протези, залишив би я тебе жити. Але пробач!»
І Вася вистрілив коневі між вуха.
Знявши сідло з убитого коня, старшина повернувся до своїх.
— Що з вами, старшина?—вигукнув Хаєцький, приглядаючись у вечірніх сутінках до Багірова. —То під вами трахнуло?.. Ви увесь в сажі, як відьмак З димаря!
— Одмиюся... В Дунаї, — відповів Вася.
І, витираючись, старшина виклав їздовим свій новий план. Ці плани, іноді

читати