Завантажити

українського грейдера майже на три метри.
— Як ідуть тут кілька полків маршем, то ніяк обгонити передніх, товаришу гвардії майор. Або з'їжджай на узбіччя та підривайся на мінах, або чешися батогами з іншими їздовими, щоб пропустили. А наші грейдери — і на Вінницю, і на Могилів — куди ширші! Ми їх від району до району самі будували. Від кожного колгоспу — бригада.
— Буде час, — каже' Воронцов, — ми наші грейдери теж заллємо таким асфальтом.
— О, то були б добрячі шляхи! — захоплено каже Хома. — І гладенькі, хоч котись... Як оцей. Але ж і на три метри ширший!..
— Товаришу гвардії майор, а як залізничні колії? — запитує хтось із бійців. —Теж неоднакові! У нас ширша, у них вужча. Вона буде колись перешиватись?.. Щоб скрізь однакова?
— Напевно, буде.
— А хто до чиєї мірятиме: вони до нашої чи ми до їхньої?
— Тільки не ми, — посміхається Водонцов. — Хіба ви не знаєте, товариші, що поїзд на ширшій колії тримається стійкіше? Пускай, гони на повну швидкість... Одначе, — майор лукаво-застережливо водить у повітрі пальцем, — пам'ятай про гальма, слідкуй за атмосферами!
VII
Бійці скучили за сонцем.
Бачили його давно-давно...
Цілими днями —вітри, дощі, тумани.
На величезних плантаціях, де стояли обороною батальйони, виноград було зібрано лише частково. Решта урожаю пріла на пні. Імлистими ранками, коли ворог пострілював навмання, піхотинці вилізали з своїх глеюватих окопів, як ховрахи. Пригинаючись, розсипалися з казанками в руках по міжряддях: вибирали ще не зопрілі від дощів сиві кетяги, ласували ними після солдатської каші.
А там десь, попереду, повитий мряками, стояв загадковий дунайський красень — Будапешт!..
Це слово тепер не сходило з уст.
Всі дні в ротах ішло навчання. Ветерани-сталінградці провадили бесіди з новачками, ділилися досвідом боїв в умовах великого сучасного міста. Командири батальйонів знімали по черзі з переднього краю в тил окремі рої, формували штурмові групи, ганяли їх до сьомого поту. Навчанням керували гакож сталіпградці. В районі полку були містечка й села з будівлями міського типу, і бійці штурмували по кілька разів давно захоплені ними вулиці, вели запеклі гранатні бої, будували і руйнували барикади. Все було навсправжки, за винятком того, що кожний штурм завжди кінчався щасливо, а повалені жертви, чортихаючись, знову ставали на ноги.
Майор Воронцов надавав великого значення цим навчанням. Бої штурмових груп він контролював особисто. Якось замполіт зайшов до полкових розвідників. Хлопці саме переживали свої медові три дні, три дні розгульної волі, що їх діставали від «хазяїна» кожного разу після того, як приводили важливого «язика». Розвідники засипали майора скаргами.
— Хоча б цієї столиці не минути, — непокоївся сержант Козаков. —А то все якісь Пашкапі та Яслодані.
— Нашу дивізію, — гули хлопці, — вже й так танкісти охрестили: непромокаюча, невисихаюча, мимо-Бухарестська, мимо-Будапештська...
— Степова, лісова, гірська, болотна!..
— Гвардійський атестат, —- сказав майор. — Почесне ім'я. Хіба фронт — це самі столиці? Це, товариші, дві тисячі кілометрів... Проте мимо-Будапештською ми, здається, не будемо. Ви бачите, як ми зараз стоїмо? Куди націлені?
— Прямою наводкою на голубий Дунай!
— Так, на картах і у вальсах він голубий. А стане, мабуть, червоний від крові... До речі, сержант Козаков...
— Слухаю!
— Ви вже провадили навчання? У вас же тут є новачки.
— Програму із штабу одержали, — рапортував Козаков. Він гимчасово заступав командира взводу. —Завтра починаємо!
— Дійте! — сказав майор.
Наступного дня він побачив, як розвідники виїхали в поле на конях. В майора виникли підозри: які це вуличні бої хлопці вестимуть верхи? Розвідники тим часом пришпорили коней і понеслися вчвал, тримаючи курс па далеку похмуру будівлю, що самотньо височіла серед осіннього степу. То була винокурня. Туди, як ла Мекку, зверталися з окопів погляди багатьох грішників...
Розвідники швидко зникли в тому напрямі, а через деякий час до винокурні під'їхав на мотоциклі і майор з ординарцем.
На подвір'ї стояли підводи, старшини з різних полків дивізії одержували тут вино для своїх підрозділів. В одному з підвалів уже лунали співи. Воронцов попрямував туди. В підвалі серед величезних тисячовідерних бочок, по коліна в вині, бродили засідлані коні розвідників. Майор наказав ординарцеві забрати коней і вести в полк. Коли ординарець виводив засідланих вороних з підвалу, коні весело іржали і спотикалися: вони були геть п'яні.
А їхні господарі, сидячи десь угорі на недосяжних бочках, весело співали «Гречаників», і Воронцов мусив кілька разів крикнути, доки його почули.
— Хто там бубонить унизу? — пролунали розвезьку-саті голоси з-під стелі. — Стукни його по-гвардійському, Петя!
— Злізай! — вигукнув майор, додаючи у гніві й ще дещо.
Пізнавши майора, розвідники поскочувалися згори, як груші. Забрьохавшись по пояс у вині, ставали перед замполітом, винувато опустивши

читати