Завантажити

Данте Габріель Росетті (1828—1882) — англійський художник, поет, засновник братства прерафаелітів, автор збірки перекладів ранньої італійської поезії. Був і є, як на мене, одним із най проникливіших ілюстраторів Данте Аліг'єрі. Ось уже півтора століття з його полотен очима прекрасної Беатріче дивиться на нас дружина художника і єдина його модель - Елізабет Сіддал. Вона померла через рік після весілля за трагічних обставин. Зневірений митець присвятив цій події цикл поезій і поховав рукопис разом із коханою жінкою.
Минуло дев'ять років. І художник зі світовим іменем, який більше не обмежував себе одним сюжетом чи однією моделлю, звелів розкопати могилу - аби видати друком захоронені вірші. Йому та його дружині присвячується ця книга рефлексій


…І така глибока була моя скорбота,
що я підвів голову, аби озирнутися,
чи не дивиться хто на мене.
Данте Аліг‘єрі “Vita nova”


Говори, говори – бо тобі залишили язик –
Нерухомо-важкий, наче тінь потонулого дзвона;
Проминають слова, залишаючи присмак соломи,
Бо ж проказане вголос – то лжа, під якою ти зник.

Проступає крізь землю й роки рукотворенний лик
Той німий, бо правдивий, навіки до серця прикутий,
Що не знає ні сну, ні спасіння, ні дна, ні спокути,
Ти молив про непам?ять – за тим. що молитися звик.

Дев?ять років блукань середмістям чужих таємниць,
Дев?ять кроків углиб – допізнати останню свободу,
Бо для тебе нема вже ні кесаря, ані народу –
Тільки рими порожні на тлі спорожнілих зіниць.
І придавлений болем – не жахом ти падаєш ниць,
І твоя Беатріче відновлює втрачену вроду.



PRELUDIUM



Боже мойого сну в русявих кучерях у рожевих трояндах на
чиїх руках кров моїх снів шість веселкових і один
королівської гільотини чиї янголи течуть по драбині
видивленій тими снами яких вже не встигну зустріти чия
любов золота стріла що лучить у мене але сходить листям і
світлом в польоті й падає обтяжена плодами благословенна
земля яка прийме мою наготу благословенне небо яке
вдягне мене у Місяць – самі дерева прокляті бо вічно
стоять між ними як сяйво дня між закоханими як
сяйво ночі між мертвими і тільки я – терновий кущ без вини
проростаю крізь діри твоїх спокус мій Боже в зеленому…






Говори, говори бо тобі залишили язик –
Це останнє, чого твоє місто не сміє забрати,
Перший Данте носив його землю як латки – і лати,
Ти ж топтав це каміння у шатах захожих музик.

Є на карті міста, до яких доторкнувся – і звик,
Але є найсвятіші, яких не дійти й не збагнути:
Вони сходять самі – наче жінка чи жало отрути,
І згоряють з останнім повітрям, вмуровані в крик.

Є жінки – як міста, що минають, їх легко знайти,
Та не з тих – найрідніші, що вийшли з ребра, а не з лона,
Вони йдуть, наче теплі дощі – без дороги й мети,
Вони повнять тебе – так вино опромінює гроно,
І зникають назавжди – та в міста лишаєшся ти –
Нерухомо-важкий, наче тінь потонулого дзвона.







KYRIE ELEISSON-1


... а коли ти став на порозі церкви
перестало бути і світло й темрява
ніби я в центрі яблука замість його центру,
і ти в ньому – теж
ніби я центр нуля всередині твоїх меж
і куди я не гляну – все ти довкола
а свічки то ласиці біля Його престолу…
і тільки мій однокрилий янгол
плачем пече плече: ніколи ніколи
тільки попіл ваших слідів
тільки пам?ять любові
тільки попіл ваших слідів лежатиме поряд
за церквою на смітнику...





Нерухомо-важкий, наче тінь потонулого дзвона,
В чиє черево б?ються рибини думок, наче в гонг
Ти несеш на душі своїй тіло – як зашморг чи борг
Беатріче – й землі цього міста, що вічно голодна.

Є у ній щось зміїїне – чи кров, від початку холодна,
А чи тіло – пандемос, що згодом пожебрає всіх:
Доброчесних, розпусників, злодіїв, першими – тих,
Хто подібно тобі, заступив заборонену зону.

Душі мертвих-бо – пух із кульбаб на поверхні розлук
Їхня легкість нестерпно важка, і тому – незникома –
Ти мов крейсер зриваєш мости обіймаючих рук,
На завмерлих вустах невмирущі тремтять аксіоми –
Їх не вловиш губами – бо гусне і кришиться звук.
Проминають слова, залишаючи присмак соломи.


ORA PRO NOBIS

СОНЕЧКО СОНЕЧКО маленька жовтава ящірко
тоді ти було маленьке і куталося в клубок аби
ніхто тебе не наступив даремно ти могло ставати
їжачком козою чи тварюкою із псячим хвостом і писком як
у щуки – як же її звали? – все одно мерзло тепер
ти так високо що ніхто крім мене не спитає в тебе
НУ ЯК ТИ СОНЕЧКО ? ти таке досконале що
зранку курява що живиться твоїм промінням пахне
любистком ладаном і сандалом вдень ваніллю а
вночі згоряє від дотику моїх долонь до опроміненої
поверхні іншого тіла саме
ж проміння кратне чотирьом спектрам –
шовку залізу діамантам і керам які
ніколи не є козир бо містять у собі по третині від
попередніх трьох компонентів – відтак згадуючи
(це єдине

читати