Завантажити

що я пам’ятаю робити) як у дитинстві
думала про твою досконалість присмак меду
тягучий гіркавий скручувався на язиці –
простягала його перехожим як трофей від
твого втручання зараз від подібних думок шкіра
мені вкривається піском і шелестить у
найменшому порусі а волосся стає важке наче сіль
так що можу дивитися тільки вгору і грати
на скрипці. хоча і не вмію. але ж ти все одно не чуєш
тому
я зовсім не ображуся коли не отримаю відповіді на
своє споконвічне питання СОНЕЧКО СОНЕЧКО
МАЛЕНЬКАКУЛЬГАВАРИБКО – НУ ЯК Я ТОБІ ?





Проминають слова, залишаючи присмак соломи,
Надто ті, що їх відчай запліднить, нужда або гнів,
Бо крізь сито думок перевіється прядиво днів,
І лишиться папір сивогривий мов попіл, мов спомин,

І зостанеться, дві борозни на поверхні долоні –
Два рубці од тих віжок, що нас покеровує Бог:
Чоловікові й жінці, як розуму й серцю – удвох
Вік розчахнутим надвоє бути – й тримати в полоні.

Бо любові нема – лиш долання тяжіння земного,
І чи ж Вічність припинить розбрат паралельних прямих,
Де життя в ланцюгу проростань – тільки грань тимчасова
Закоротке життя, як миттєве зітхання повік.
Ти здолаєш любов – і не пензлем, ні заступом – словом,
Бо ж проказане вголос – то лжа, під якою ти зник.


АGNUS


Дев'ять дужих хортів і один із них виклював сонце
Крізь сумних бодхісатв пролетіли поема і пава —
Впала мушля ісихій в розчахнуте око долоні
П'ять нетутешніх ликів осяяли сутінки саду —
Всі чотири біблійні і тварні останній — жіночий...
Данте рік: Беатріче! Священна троянда Едему!
...я ж затисла в долоні стигмат тридцятипелюстковий.



Бо ж проказане вголос – то лжа, під якою ти зник,
Проминання – твій герб, неминуча сама Беатріче –
Профіль гордий і гострий (а може – ламкий і трагічний)
На монетах, які не приймає підземний візник –

Ті карбунки по золоту й серцю – о, хто б сповістив
Де ті стигми – зглибиміші, як з тими карбами – жити,
Та на ваших вустах шелестять ще не справджені діти,
І крізь ваші хребти прокладають небесні мости...

Та життя в цьому світі – мов лепра на тілі калік,
Тільки лебеді гинуть, втрачаючи пару – по тому
Ти впускаєш самотню жону до останнього дому,
Де стриножені рими й роками тамований крик–
І кого вже здивує, що з темних безодень судоми
Проступає – крізь землю й роки – рукотворенний лик.









CREDO

він вірить що для життя достатньо вчасно поїсти –
зрештою так його вчили...
і хто я така, щоби вимагати ковток повітря
коли сукні мертвих душать все дужче
і нечутні слова мов великі порожні бульки
течуть по карнизу вгору: повітря то їжа любові
він бачить та не розуміє:
Я МУШУ ДИХАТИ – зрештою, мене так навчили…






Проступає крізь землю й роки рукотворенний лик
І нема на то ради ні рани ні квіту ні плоду –
Бо до прірви пекельної – й призми Господнього броду
Два шляхи в одну сторону тихо і ствердно лягли.

Тільки й щастя твого, що пісень з рукавцяти імли,
Озирнися, Орфею – і тінь сріблоногих сонетів
Тих – окрилених смертю – і зітнутих точно на злеті
Переплавиться в попіл троянди і тінь від бджоли,

Перевернеться в попіл руки і в осердя стріли,
Що заручена серцю вірніше за клятви незбутні –
Бо у крові свої береги і отворена сутність
(у любові – інакші – кругами по небу пішли) –
І не буде той Данте, хто шлях у стріли заступив
Той німий – бо правдивий, навіки до серця прикутий.












BENEDICTIS

панна померла померла –
попадали з неба пера
і на дашки і на подушки –
а на губи сан-Габріелю –
та й легенький пух.
...і був день мушлі яка співала у мільфлерах
і народила від Місяця дівчинку
а чи день Данте який жив у мушлі а знайшов мене
а може то був не день а церква
яка вміла співати
сьогодні розбила останнє дзеркало Данте –
аби ніколи не бачити себе інакшою.





Той німий, бо правдивий, навіки до серця прикутий,
Наче кров до ножа, як вина до покути від площ
Ваш покинутий острів – відтак, починаєттся дощ
Споконвічних не-вернень – невірність, що лучить у груди –

Чи не так? – ви зрослись як цілунок і місія Юди,
Як гріхи і свічада, де свічам не бачиться дно –
В крововиливах звуку, що б’ється під висипом нот
Ти очікуєш ту, яка вічно нежданою буде.

Розуміння зурочених плинністю шляху в нікуди
Обуттєвлює сад, що віднині росте тільки вглиб –
За обтічністю мушель прозріння ридаючих риб
Де заблуканій пам’яті їжа – каміння і люди.
“Beatrice Beata!” – клепсидра проточує триб
Що не знає ні сну ні спасіння ні дна ні спокути…











ГРА ПРО РОБЕРА Й МАРІОН
Голос іззовні: Равлику-равлику стук-стук — це я твоя любов
Мушля: — Перекажи свої сни бідним по «ВЕСТЕРН ЮНІОН»
— переваж правдивість молитви на овочевих терезах
— подай свою жертовність на конкурс
— перенеси цілунок через холерний барак а тоді вийми жар-
квітку з вуст

читати