Завантажити

Боже сон –
кладку хистку вербову
на чорних раменах вікон –
таку ненадійну
дитину у сповитку
на крилі вітряковому –
таку прегарну
мальву уповні під живоплотом
на осонні без кореня
таку маленьку –
гірчичну пташину
на райдужці на оболоні –
Боже із віями в маках
подай принеси сон цей –
аби тільки смерть моя
(третя скрижаль уповні
голос хисткий
і біль у сповитку)
стали потойбіч вікон потойбіч вій
стали білих рук Твоїх Господи –
Твоїх рук Боже мойого сну
у білих
червоних Твоїх
рукавичках
докторських…

Бо для тебе нема вже ні кесаря, ані народу –
Тільки тиші лунке голосіня – на дні голосінь
Не стріла, не смола, але стрінута вглиб волосінь
Заіржавілу пісню випростує в серці з-під льоду.

А душа – що душа? – танцівниця на милицях згоди,
І верблюдам її вже не сила те вушко тягти
Крізь яке по сумлінню канат – од версти до версти,
Та ні смерть наздогнати, ні просто згадати про воду,

Ані випрати небо із більмами встрелених птиць –
Ані землю з-під нігтів, яка тепер вічно з тобою –
Ти шукав забуття, а напився води незагоєнь
(ані вийняти пальців зі спиць бойових колісниць
Твоїх, Боже) – і все, що дозволено взяти з собою –
Тільки рими порожні на тлі спорожнілих очниць.



ET INKARNATUS-1

В краю недальнім будь мені ніким –
Безтінним тліном листям над багаттям.
Глевким благословінням – чи прокляттям
Рівноблизьким до відстані руки…

Прочитаним волхвами навпаки
На не зустрітись – тільки перетнути
Одну молитву, співану на кутні,
Де не слова – всуціль самі граки…

У водах неба будь мені ніким –
Чужинство вдвічі легше непокори –
Не ми, але стовпи рожево корі
Течуть вослід Перуну вглиб ріки…

У цій землиці будь мені легким, -
На півгріха до пекла не дістати,
Півопіку – до серця, півлопати –
До снів, іще не читаних ніким…

В краю недільнім стань мені німим.



Тільки рими порожні на тлі спорожнілих очниць,
Тільки лезо, уперше припале до краю мольберта –
Свято першої тлінності, вічність незживного вперта –
Біль, біліший за голод ув очах у цвинтарних псиць…

Так старішають сни на узбіччі дитячих крамниць,
Кольоровими краплями гублячись в нетрищах тіла,
Залишається білим саме лиш замащене в біле –
Таємниця паперу під заступом всіх таємниць.

Не схитнулися стебла високих лунких кам’яниць,
Лиш на стеблах зелених озвались блакитові дзвони –
І не Донна заснула, а Донна небесна й безсонна
Зшелестіла по крилах ангеликів і янголиць –
–Ти прийшов, наче тать, але вже до порожнього дому! –
І придавлений болем – не жахом – ти падаєш ниць.



ET INKARNATUS-2
на голосі флейти —
сріберні копитця
(кришталеве брязкальце —
де серцю місце)
по молодому льоду
(дивися)
молодого Місяця
(бачиш?) —
по травах — розкинули руки горілиць
(у пахвинах — тиша)
по кипарисах
(дрімають на хвилях дому
де немає ні хвиль ні кадильниць)
пурпуріє латаття в ризах
і нарцис у легких рум'янах ...
і тільки мала Беатріче
(любов мандрівна троянда) —
біліша за шати причастя
самотня в своєму прозрінні
що між Домом Хліба
й Домом Стерні
неподоланна ріка для флейти —
неперебіжна —
скараної на горло
(кришталеві ріжки —
серце дзвіночок)—
в садах Елізійських

І придавлений болем – не жахом – ти падаєш ниць.
Відкриваються брами, запори, загати і башти
І виходять до Неї – столітні, торішні й вчорашні
І стовусто шепочуть: “Орфею, ану ж, озирнись!”

Перейти по життю – як по колах пекельних в’язниць
Де мов смертію смерть – так і Словом попалене слово
Розкажи їм, як духом любові крізь прірву любові
Ти пройшов від кінця до початку – і знов опинивсь

Там де душам вертатись до тіл, перепливши той поділ,
Де за літом – весна, де падіння розширює вись,
Де єпископський посох неждано барвінком увивсь,
Де незгоєне Сонце в ожилої ласиці в роті…
Найстрашніше розплющити очі – ану ж, озирнись! –
І твоя Беатріче відновлює втрачену вроду.




KYRIE ELEISSON-2

Не втрачай мене — чуєш? — Прочерк... Пробіл... (морзе)
У чорних дротах волосся розкришено пальці
Поряд душа і тіло поряд — як Бог і біль
Ляже на білі бинти чорних твоїх асфальтів
В білих хрестах бузків зріже сопілку смерть
Висвистить сім — і сім кроків порожнім плацом
Продирання до тебе (крізь тебе) — і все ж на чверть
Подиху кроку крові — поряд — не разом
Квити — душа і тіло — як Бог і бик
Не переплисти Європі своїх Балканів
Сказано-бо: «не убий» або «не укради» —
Тільки «не втрать!» поза Богом і боргом — каменем —
Знайдеш? — ніч закоротка для смерті вузька для двох —
Прицвяховано грубо навзнак «не втрать!» — на кроснах
Бога в тебе є я, а у мене один лиш Бог...
Хто ж тепер нас — таких — пустить у Космос?








І твоя Беатріче відновлює втрачену вроду –
Тонко дише на віях оголених пізня роса –
Так вертається ранок в розчахнутий зливами сад
На природу живу – і поки непритомну природу.

Ти не бачив

читати