Створення Світу

Або

Шостий день

Або

Балада про Божий ляпсус

 

Я гад, я змій, наспів мій час −

Пора міняти шкіру.

Сьогодні буду злий на вас

Та завадкий на віру,

 

Бо доля змієва пласка,

Те знаєте тепер ви.

Сповзає з полоза луска,

Свербить і дражнить нерви.

 

Піски терпужать нас нудні,

З будяччям бій ведемо,

Але бували й інші дні

За давнього Едему.

 

Тоді в підніжку я сидів

При троні Всеблагого

І слухав спів, і їв плодів,

І ревно славив Бога.

 

Вдалась картина та митцю

Й таке було б довіку,

Та закортілося Вітцю

Зліпити чоловіка.

 

Зажурно Богові здалось

Творити лиш худобу,

То й захотілося когось

Явить собі в подобу.

 

І скоро вже стояло те

Нещастя перед нами:

Безхвосте, голе та бліде,

З кощавими ногами;

 

Ані луски, ані пера,

Незґрабне і пропаще.

Відверто мовлячи − мара,

Творіння не найкраще!

 

І проказав йому Творець,

Обмивши з себе глину:

„Прошкуй до раю навпростець,

Та зваж, коханий сину:

 

Твоя земля й твоя вода,

Пануй вночі та зрання,

Але гляди − не їж плода

Із дерева пізнання!“

 

Мені ж було, немов мороз

Побрав до рухів змогу.

Я до Всевишнього приповз

І так відкрився Богу:

 

„Тобі співатиму хвальбу,

Мій царю, аж до гроба,

Але, даруй свому рабу,

Оця твоя подоба…

 

Воно ж не має ні жала,

Ні пазурів, ні вовни,

Ні крил, ні м’язива вола,

Ні ланей ніг проворних.

 

А отже заздритиме нам

Заславши серце тінню;

Китам − за плин, за лет − орлам,

Що грають з височінню.

 

Й уже не випнеться воно

Зі мстивого болота,

Гризота пхне його на дно

Й посуне на підлоту.

 

Іще зазнаємо оман −

Замало нам не стане,

Бо в кого пазурів нема,

Той підступом дістане!“

 

Творця задума пойняла,

Тоді промовив строго:

„Не пхай гадючого жала

До промислу Мойого!

 

То діло мізків не твоїх,

Ще знався ти б на цьому!“

І я відповз… і я затих…

Якби ж було й по всьому!

 

Та скоро трапилися в нас

Негідності всілякі:

Хтось райські яблука потряс

І відламав гілляку,

Ще й понадкушував собі,

Було б йому вдавиться;

Гніздо сороче на вербі

Дістав, зобидив птицю.

 

Борсук сполоханий примчав:

Упхнули в нору стовбур!

Я пильнував, але мовчав −

Таки ж бо змій − не бовдур!

 

Але коли кістки свині,

Знак лютої розправи,

Знайшли, відкрилося мені:

Ставати час до справи!

 

Бо хто врятує любий рай,

Звідкіль впаде підмога?

І не проси, і не благай,

Не колінкуй до Бога…

 

Прийшов до нас поганий гість,

Хоч Божої й подоби,

Бо кожен звір з потреби їсть

І тільки цей − з жадоби!

 

Ваги задума додала

Немов моїм повікам

І я знайшов, як без жала

Забити чоловіка.

 

Якраз йому Велитель мій

Створив на поміч жінку,

До неї й підкотився змій

З віночком із барвінку:

 

„Прийми, русявко, цей разок

Небесного суцвіття.

Твій муж − хоробрості зразок,

Ти − найгарніша в світі!

 

Але послухай, молода

Красо, моє зізнання:

Якби вкусили ви плода

Із дерева пізнання

 

То б вам відкрилися при цім

Найглибші таємниці:

Чому рука мовчить в руці,

Чом шаленіють птиці,

 

Коли весніє Божий рай,

Всю ніч аж до знемоги…

Самі в ту мить, запам’ятай,

Ви станете, мов боги!“

 

Збігає день, хвала Творцю,

Та й дме не знати звідки…

Пора закінчувати цю

Печальну оповідку.

 

Почвар силкуючи обох

До звабного ігрища,

Плекав надію я, що Бог

Їх за непослух знищить!

 

І знову в Отчому раю

Спізнаємо ми згоду,

Й печаль забуду я свою,

Немов малу пригоду.

 

Але, на подив, Той, що є

Не стримав заповіту

І відпустив добро своє

Плодитися по світу.

 

Мене ж прокляв… Метнув зимі

Навстріч в холодне поле…

А чоловік?.. Та ви й самі

Те знаєте, братове!

 

Зміцнів, зхамів… було ягня,

А це − гарчати сміє!

Та ще й насичений знанням

З намов дурного змія!

 

Струїв степи, спалив ліси,

Звірин понищив бідних;

А як навчився, бісів син,

Глитать собі подібних!

 

Вже й небо в сажі, труп та пень

За ним, як чорні лави…

О ні, Всетворче, шостий день

Тобі не збільшив слави!

 

читати