Завантажити

Надзвичайно Талановитий Поет був бідним, як і належиться справжньому талановитому поетові. Він самотиною мешкав на мансарді з похилою стелею і голубами, котрі будили Поета щоранку, наполегливо поцокуючи дзьобами в шибку єдиного вікна помешкання. Він тоді вставав і дивився на ранкове місто – згори воно було напрочуд гарним. Поет любив голубів і казав, що колись вони врятують світ. Ще в комірчині жили миші та щур із відгризеним вухом. Жартома Віршописець називав свою мансарду "Ноєвим ковчегом."

Поет мав дуже цікаву здатність – він заздалегідь знав, коли його відвідає найжаданіша для всіх поетів світу жінка на ймення Муза. Віршописець готувався: щільно зачинявся в своїй комірці, розкладав на столику придбані за останні цехіни аркуші, підстругував гусячі пера, перевіряв, чи не висохло в каламарчику чорнило. Інші поети заздрили своєму Надзвичайно Талановитому колезі, бо до них Муза приходила без попередження, часто поети були не готовими до її візиту, через те вірогідні шедеври залишалися не створеними і не показаними захопленому світу. Інакше було з нашим Поетом, власне, тому він і здобув славу Надзвичайно Талановитого.

У проміжках між приходами Музи Поет розвантажував на Ринковому майдані вози з сіном, дровами та капустою, чим і заробляв собі на кусень перепічки, хоча частіше виходило так – що на жбан вина, бо після роботи він любив посидіти з друзями в гамірній ринковій таверні. Поет читав нові вірші, друзі його хвалили, пили вино й лоскотали своїх реготливих подружок із неодмінно величезними декольте – подружки сиділи на їхніх колінах.

Але помилявся б той, хто вважав Поетових друзів пустопорожніми мартоплясами. Всі вони мали щирі серця й гарячі голови, всі прагнули прислужитися Вітчизні та доконечно змінити навколишнє життя на краще. І Поет прагнув разом з ними.

А навколишнє життя таки потребувало їхніх зусиль: далекий герцог обкладав волелюбних містян усе новими й новими оплатами, містяни обурливо галасували під вікнами нерішучого бургомістра, герцог потиху збільшував чисельність підвладної йому залоги. В повітрі запахло грозою, як сказав би поет-нездара, але наш Поет був Надзвичайно Талановитим, тому на гамірних посиденьках у таверні він проголосив, що міське повітря зачекалося грози, як підстаркувата наречена – не вельми сквапного обранця-лицаря. Друзі плескали в долоні, а в неозорих декольте їхніх реготливих подружок збуджено здіймалися білосніжні перини грудей.

Того ранку, звично прокинувшись під поцокування голубиних дзьобів, Поет підійшов до вікна й відчув, що сьогодні його має відвідати Муза. З часу її попереднього візиту збігло незвично багато днів, Поет знудьгувався і знетерпеливився, через те його охопило неабияке хвилювання – нарешті! Навіть не поснідавши, він гарячково заходився готуватися: щільно зачинив двері, порозкладав на столику всі, розшукані по кутах аркуші паперу, попідстругував гусячі пера, перевірив, чи не висохло чорнило. Поет відчував, що наслідком сьогоднішніх відвідин Музи стене небачений і нечуваний досі шедевр – річ, задля якої, можливо, й приведено його на цей світ!

Поетове збудження досягло краю, в його голові вже роїлися несформовані поки що образи й метафори, він навіть устиг записати кілька перших рядків на папері, коли в двері комірчини постукали. "Зайдіть пізніше, – вигукнув Поет, – у мене Муза!" Це були його друзі, вони добре знали, як поводитися, коли друг зачиняється в кімнаті з жінкою, але не цього разу – обурений Поет почув ще нетерпеливіший стукіт у двері: "Відчини, настав час!" Він відчинив. "У місті повстання! – вигукнули збуджені друзі, пропхнувшись до комірчини Віршописця. – Нарешті народ прозрів! Нарешті ми скинемо ненависну тиранію та проголосимо в місті Вільну Республіку Вільних Громадян! У цьому є й твоя заслуга – твої слова про міське повітря, яке зачекалося очищення… вони передавалися з вуст в уста. Це було останньою краплею, ходімо – народ прагне бачити свого Поета! – Але в мене Муза, я маю написати шедевр! – заперечив Поет. – Ти напишеш його кров´ю наших ворогів на бруківці Ринкового майдану! – Я не хочу писати кров´ю! – Нині не час для вагань. Ходімо ж – там уже збирається натовп!"

Він пішов. Побудова Вільної Республіки почалася з грабунку будинків заможних містян та страти їхніх господарів. Коли хтось із Поетових друзів рубонув шаблею оголене плече повнотілої дружини міського судді, її кров бризнула Поетові в обличчя. На тісних вуличках забряжчали обладунками вояки герцога, повстанці почали зводити барикади.

Він загинув, стоячи на верхівці однієї з таких барикад і підбадьорюючи її захисників полум´яними гаслами. Повстання було жорстоко придушено, його привідців та багатьох простих заколотників – страчено. Втім, аби не провокувати подальших заворушень, герцог великодушно скасував містянам податок на дим, на вікна та на шкіряні чоботи.

Через тиждень по тому, як місто було вгамовано, в двері тісної мансарди з похилою стелею постукали. Пожилець відчинив. "Вітаю! – сказав гарно вбраний чоловік із шаблею та пістолями при поясі. – Я посланець герцога. Чи це тут живе Надзвичайно Талановитий Віршописець? До його світлості дійшла звістка про дивовижний талант Поета і герцог – неабиякий шанувальник прекрасного, воліє слухати гарні вірші в своєму палаці! – Я не поет, – сказав пожилець, – я вугляр. Дякуючи новому бургомістрові я оселився в цьому закомірку всього кілька днів тому. Казали, що попередній мешканець загинув під час бунту… – Шкода… І що, не залишилося ніяких паперів? – Були в комоді… та я неписьменний – розпалюю ними грубку. Он, біля кресала на лаві залишилося кілька – ці лежали на столі!" Посланець взяв зіжмакані аркуші, переважно чисті, та на одному нестримним Поетовим почерком було написано кілька рядків.

"Ще не зазнав я сивини,

А вже зустрілися вони:

Мого вікна благенька лутка

Й провісна Ноєва голубка! –

прочитав посланець. – Гарно… – Ага, голубка, – роздратовано сказав вугляр. – Птиці геть загидили підвіконня! Вчора зловив та підсмажив двох. – Боже, – сказав посланець, – коли ж закінчиться цей потоп!".

Січень-Лютий 2013 р.

читати