Завантажити

Не тече вже між пальців пісок, що відлічує лічені й вічні.

Не тече вже пісок, бо огуддя черво́нить його нетривких капілярів.

Не тече,

Не рече,

Гніт мордує плече;

Думка зойкне, втече

Од розтрощених вщерть,

Тих, рожевих колись, окулярів…

Не тече гіркота з ката вуст, як в кота,

Що лизнув потай з глека сметани.

З глека виллято вміст,

Кат човгнув на поміст…

На верхівці верби дике сонце жило.

Помолитись якби, аж до кого – жало

Хто з грудей суховір’я дістане?

Не тече вже між пальців пісок, що співав, опадаючи в сутінь.

Не тече вже пісок, на верхівці верби не співає приручене сонце.

Гаряче,

Гаряче…

Кат підставить плече.

Засльозить, запече…

Хай – жало не втече

Між огуддя тонких капілярів.

Серця випито вміст,

Брязне скло на поміст

З тих, рожевих колись, окулярів…

Не тече вже між пальців пісок – ним дбайливо впорошено плаху.

Не тече вже пісок, мертве сонце кричить,

На верхівці вербовій прикуте:

„Не благай – не втечем!”

Чом же так – не мечем?..

Направляє мовчун лезо бритви.

Ловко скропить зело…

Перше вийміть жало! –

Не життя вже прошу – лиш молитви!

читати