Завантажити

До 100-річчя церкви Різдва Пресвятої Богородиці с. Владиславка

Миронівського району.

Зводиди церкву неквапно й розмірено,

Храм бо Господній не клуня й не хлів.

Місце обрали роками намріяне –

Насупроти гулівських ручаїв.

Щоб, коли сонце зійде над Могилою,

Світлом заллявши долішні сади,

Вікна засяяли, начебто вмили їх

Сім херувимів без краплі води.

Щоби сельчан розбирало від гордості,

Хай то і гріх. Щоб раділо село.

Щоби із неба самій Богородиці

Гарно на церкву дивитись було.

І піднялася. Зросла, як загадано.

Раптом хрести попливли над селом.

Спершу живицею пахла – не ладаном,

Хлібом, а ще – вересневим зелом.

Грім гримонув, наче грюкнув дверцятами.

В світі незатишному загуло.

Нащо ж з´явилась ти в віці двадцятому,

Місця в котрому церквам не було?

Дзвони замовкнуть, зневіряться вірники.

Бунт, революції, голод, війна…

Згинеш, згориш, розберуть на корівники.

Бога ж немає, то нащо вона?

Нових святих по фанерному створено,

Ангельські крила, де личка – перо.

Та нуртував непомітно й нескорено

Дух, що сильніший за всі партбюро!

Винесла, встояла. Дарма, що з пороху.

Дарма, що бомби зжирали мости.

Дивним велінням небесного поруху…

О, незрадлива, зрадливців прости!

Щезнуть роки у бездоннях сторічностей,

Ловимо втіху, мов рибка – блешню.

Мудрим, зажуреним поглядом вічності

Дивиться церква на цю метушню.

Червень 2010

читати