Завантажити

Іван кохався в голубах шалено.

Аж наче сам витав із ними в лазуріні:

Ширяв свобідно над левадами за ставом,

Пірнав між хвилі верб, де крила вітру,

Що удавали вітряка журного,

Йому махали.

Гойдалося село, а он і хата,

І голубник, і айстри, і Марія;

І дітки он, у спориші, мов айстри:

Іванко й Ксеня.

Все його обійстя

Та голуби, мов серафими, з неба,

Мов оборонці радощів і згоди.

Ох білі всі… Між них пихатий дутиш −

Вожак прегарний серафимів зграї;

Укоханець господаря звіддавна.

А що − добув з кишені зерен жменю −

І вже він ось…

Та хтозна й звідки

Зайшов новий господар на левади,

На айстри, й на лани, що сну не знали.

Червонозоряний косар, чого не сіяв −

Пожав. Забрав усе… Не голубам −

Вже дітям дать − луп’яники, та гичку,

Та кропиву…

Поліз Іван до голубів…

Мовчав і плакав, голови легенькі

Сердешним серафимам…

Хрусь-хрусь…

Ще тріпалось пухнате тільце…

А вже він знав, що не злетить повіки більше

У лазурінь овиду з голубами,

І не шугне свобідно за левади

Між хвилі верб… і чисті крила вітру…

Ні, не махнуть, бо нічого молоти

У вітряку…

Й уже безкрилий ліз донизу,

До хворої Марії, до Іванка,

Що їсти плакав з Ксенею на лаві…

А дутиша сховав… Не міг, не здужав

Скрутити шию красеню, що вперто

Усе в долоню пнувсь: канючив зерно

Й докірливо блистів кармінним оком.

Находила зима, та не морози

Нестямно лютували − комнезами.

Червонозоряний косар косив завзято,

Вже не лани, вже хлянули підтяті

Мокрини, і Михайли, й Феодори,

І Василі, і Катерини, й Усті…

Понурий мортос цілодень гарбою…

Марія вмерла… Ксеня та Іванко −

Лиш очі на Івана − глибочезні!

Сусіди їхали на міни, він із ними.

Намисто взяв Маріїне, і хустку,

Й сережки ті, що спершу думав − Ксені.

Аж на Ростов…

А повернувся голий…

Ні, лютості не мав − то не злонамір,

То голод кинув харцизяк на змову:

Побили в поїзді, забрали вбогий вузол

І кинули в колючий степ вмирати…

Ввійшов у хату, зболений, кульгавий…

Удвох, обнявшись тісно, на лавиці

Лежали діти (наказав, як їхав:

Тримайтесь купи, бо всілякі бродять…)

Очей нема − щурі спили до решти;

На пальцях нігтики − прозорі, мов сльозини…

Іван не плакав, не кричав − сльоза зробилась

мертвою й важкою,

Качалась в грудях, наче каменюка.

Хотів лягти й собі − було ще місця,

Але згадав про голуба − живинка ж!

Насіння з бур’янцю сипнув, як їхав…

Драбина рипнула, відхилено засувку…

Живий, живий, бодай тобі, пихачу любий!

Воркоче та до рук, мов котенятко.

Самі тепер з тобою…

Зліз додолу,

Притис до серця тріпотливий живчик…

Не з’їм тебе, не бійсь… Мені вже їсти

Тепер не тре…

І серце зупинилось…

Упав навзнак, а голуб, радий небу,

Злетів у обшир, в лазурінь, над верби,

Дивуючись, що ніде ані пташки:

Ні горобців, ні галки…

Вище й вище пірнав, бо знудився ж,

Запертий.

Понад левадами, над ставом, над ланами,

Над вітряком, що вже немов комашка.

Летів…

Ні, високо так голуб не літає.

Не дутиш − то здіймалася під хмари

Душа Іванова і плакала над світом…

читати