Завантажити

серця.//
Про все можна складати вірші.
Про найменші ніби речі, про все звичайне ніби і буденне, аби стало воно незвичайним і небуденним.
Диктор. Тема. Схилимо голови перед мільйонами убитих. Траурний урочистий марш. Тиша. Салюти гармат. Небо темно-вороне — така велетенська хмара.
1. Плотники спинились на хвилину.
2. Другий варіант, їм ніколи спинятись. Вони говорять, роблячи своє. Мимо них провозять жінки вози чи плуги.
3. Се є лиш спогад про Гришу Нагнибіду. Про смерть його і про печінку. Про те, що він бачив перед смертю і що сказав (Роману).
4. Тут можуть бути музикальні паузи. Ніби радіо — то голосно, то тихо. Гра на тиші й на повному звучанні.
12/ІV [19]52
//Сценарій “Відкриття Антарктиди” я писав не для N. і не для NN.
Я писав його для молодих початкуючих сценаристів. Для них я працював близько восьми місяців, не шкодуючи сил. Мені хотілось створити зразковий сценарій, в якому ідея, людські образи і вся обстава перебували в єдності форми і змісту. Щоб усе абсолютно в ньому, бувши легко прочитаним, драматичним, спрямованим, було сповнене руху, тобто було завжди кінематографічним.//
l/V [19]52
ЗАСТУПНИК ДУРНЯ
ДРАМА
1.. Після призначення на пост приходить у кабінет. Рекомендується йому перший заступник. “Що це таке?” — “Графин” — “Який?” і т. д. (всю сцену з Д-м).
2. Секретарш!: “Якщо будуть до мене проситися на прийом або дзвонити особи, що іменують себе моїми товаришами або родичами, не пускайте. У мене немає родичів і товаришів”.
3. Їздить з міністерства на квартиру о першій годині ночі або вдень, обов'язково машиною. Віддаль — два квартали.
— Чому ви їздите машиною? Чому б вам не пройтися прекрасною вулицею? Тим більше це так близько.
— Не хочу. Отак, знаєте, підеш, а на вулиці будуть до тебе приставати а різними просьбами...//
5/V [19]52
//На всій картині поввина полум'яніти печать величі історії. Але не в знеособленому місиві тисячних бентежних юрм, а в індивідуалізованих образах, у вчинках, думках, у висоті намірів. Чим вимірюється людина? Висотою намірів і цілей, а не висотою хмарочосів.//
//Все повинно бути в безперервному русі з змінним ритмом — від бурхливого до урочисто повільного.//
//Усі пори дня і року. Сходи і заходи.//
13/VII [19]52
//Один з основних персонажів Мовчан Ілля, багатодітний. Він веселий. Він втілення радості, праці. У цьому його талант.
Такі його дружина і діти. Він любить дітей.
Може бути винятковою своєю чарівністю сцена, коли, посадивши собі на живіт напівголого малюка, він після трудів грається з ним і про що тільки не розмовляє. Згадати відомий малюнок у (нрзб), де він держить його, лежачи, на витягнутих руках.
Старші три розумники. Взагалі діти його гарні, здорові, привабливі. Гарна дружина. Згадати: В. Мовчан у тайзі. Розумник. Знаки віспи зробили його лице сяючим.
Докладно описати його в роботі.
Що він уміє робити.
Які слухняні йому інструменти.//
//Але це був уже хор.
Згадати, як, роблячи вулик для бджіл, він співав у садку під грушею біля хати. Описати цю грушу роду. І подвір'я, сад. І як діти його підспівували йому. Деякі були такі ще малі, що співати не вміли. У них ще ве вистачало слуху та протяжності звуку. Як у маленьких птиць не вистачає сили в крильцях і в співанні. Пісні були різні, і все це радість життя.//
//Молодому космополітові не сподобалось у Каховці.
— Не подобається мені Каховка.
— Так? Не подобається! Ай-ай-ай! А скажіть мені, ви їй подобаєтесь?
— Кому?
— Каховці. Чим ви порадували її, чим натхнули? Якими ідеями, якими планами ви схвилювали серця каховчан — будівників комунізму? А що ви знаєте про неї? Які пропозиції внесли на предмет виправлення недосконалості видимого порядку речей?
— Та я просто...
— Ви нахлібник і нікчема. Каховка навіть не помітила вашої присутності в ній. Ви як муха в їдальні. Йому не подобається Каховка! Нудно, неефектно, не, не... Ви сліпа нікчема, сліпа, не здатна бачити, без любові до людей, без радості творчості, без здатності захоплюватись. Ви молоді, а душа у вас стара. Стара заперечуюча душонка з такою-от, знаєте, саркастичною дотепністю. Я бачити вас не хочу! Ідіть.//
Тоді Гриша Нагнибіда подивився на нас своїми великими чистими очима, і ми помітили, що він відходить од
нас.
— Що, Гриша? — сказали ми йому ніжно, наскільки дозволяло нам зовнішнє безобразів і смердота, що йшла з наших ротів.
— Умираю, — прошептав Нагнибіда і якось не то всміхнувсь, не то хотів заплакать. Потім він повернув своє
лице' до мене, як до старшого літами. Тоді я нахилився і до нього і, дивлячись в бездонну прозорість його очей,
що ось-ось закриються навіки, помітив, що очі його вже бачать не нас, а щось інше, дивлячись кудись поза нас.
— Кажи мені, Григорій. Що ти бачиш? Запишу.
— Я бачу все...
— А чи нема там України? Чи не бачиш ти її?
— Бачу, брате.
Що він розповідав про Україну, я не чув. Я

читати