Завантажити

Гоголя, Щедріна, Свіфта. Се був живий документальний Сатирикон Крокодилович. Саме жахливе в тому, що і С., і С., і А., який, до речі, увесь час мовчав, — що всі вони культурні і розумні люде і всі знають, що творять абсурд і не можуть не творити. Нема у них своєї волі, думки, смаку, гідності, не повинно бути. Які тут можуть бути розмови про мистецтво?..
Не пройшло мені даром засідання. Трапився напівудар. Припадок важкий і довгий серця в якійсь новій формі з головним болем і памороченням голови. Страшно мені. Невже я вже не робітник мистецтва? Невже я інвалід? Невже я напередодні смерті чи нещасного убогого каліцтва, нікому не потрібний? Зайвий? У вовчому царстві кінопотвор?
[1945 рік]
Описувати треба красиві діла, розумні розмови людські, а не оці от неприродні вигуки, да руїни, да головешки чи смердючі трупи.
Написали б щось, як вірно любили одне одного, та про що гарно думали, та що треба знати, аби краще на світі жити.
Да як, приміром, чоловік щось там любить, чи чогось уміє добре, чи як воює невтомно і щедро, думаючи.
А ви все пишете — убив та вбив, та спалив, та засмажив, повісив, та ще вбив так да сяк. Да все лайки, да крики, да прокльони.
— Еге, щось протиприродне, одне слово.
— Ми ж самі бачимо, нащо його писати.
— І чому ее так, що, аби попасти в письмо, треба вбитися, спалитися чи повіситись?
— Напишіть нам щось веселе, смішне.
— Так над чим же сміятись, дозвольте?
— Ну, посмійтесь хоч паді мною, як я і Устя запрягаємось у плуг і оремо, як корови. Да щоб пе плакати, мукаєм або сміємось самі одна з одної.
(1945)
— ...Я не розумію, чого ви хочете од мене?
— Любові, ось чого. Чогось веселого, смішного, доброго. Радості треба, а ви лякаєте. Зроблено так багато зла, що вже помстою його не затулиш. Потрібна не лють і ненависть, а висота розуму.
— Глупості ти говориш. Не слухайте його. Пишіть усе, що бачите, — весь жах, весь бруд, всі нелюдські жертви і страждання. Хай знає людство. Хай пожаліє нас!
— Хто сміє пас жаліть?
46 рік
1 / 1 [19]46
В усіх моїх творах є сцепи прощання. Прощаються чоловіки з жінками, сипи з батьками. Прощаються й плачуть чи, махнувши рукою, подавляють ридання, оглядаючись на рідну хату в останній наче раз. Є, треба думати, щось глибоко національне в сьому мистецькому мотиві. Щось обумовлене історичною долею народу. Прощальні пісні... Розлука — се наша мачуха. Оселилась вона давнодавно в нашій хаті, і нікому й ніколи, видно, не вигнати її, не приспати, не вкрасти.
Основний мотив пісень народних наших — смуток. Се мотив розлуки...
2 / 1 [19]46
Я почав молитися богу. Я не молився йому тридцять сім років, майже не згадував його. Я його одкинув. Я сам був бог, богочоловік. Зараз я постиг невеличку краплину своєї облуди...
Бог в людині. Він є або немає. Але повна його відсутність — се великий крок назад і вниз. В майбутньому люде прийдуть до нього. Не до попа, звичайно, не до приходу. До божественного в собі. До прекрасного. До безсмертного. І тоді не буде гнітючої сірої нудьги, звірожорстокого, тупого і скучного, безрадісного будня.
5/1 1946
Війну в мистецтві треба показувати через красоту, маючи на увазі, великість і красоту людських вчинків персональних на війні. Всякий інший показ війни позбавлений всякого смислу.
Се парадокс, один з найбільших в історії людства.
Бо: війна — дурна. Жорстокість і дурість, одягшися в атавістичні одіяння, оволодівають масами злочинців, затикають на час своїх злочинств рот мистецтвам, себто тому, чим людира одрізняеться од тварин. Освячують сей критиничний акт невмирущим твердженням: коли стріляють гармати, музи мовчать.
І сам ідіотизм убивства і найганебнішого масового гвалту возводиться в ранг — мистецтво війни! Воєнне мистецтво!
Воно таке ж мистецтво, як шизофренія.
Чому правителі ненавидять пацифізм завжди і особливо напередодні сказу? Тому, що всі вони по суті своїй — раби глибоких атавістичних інерцій, на яких базується й процвітає вся сила й природа їх влади. Гляньте на Землю. Вона вкрита пам'ятниками вбивцям і їхнім коням у багато, багато більшій мірі, ніж їх антиподам.
І ще одне: всі пам'ятники антиподам вбивць і мучителів дешевенькі.
15/1 [19]46
...А вчора мені снилося, неначе мене обнімав і цілував Станіславський-небіжчик, з яким я персонально і не був знайомий за його життя.
Пишу. Поглиблюю Мічуріна. Паморочиться в голові І серце болить-болить.
20/1 [19]46
Починав гриміти “Молода гвардія” О. Фадеева. Читають по радіо, по школах, друкують. Автора обирають до Верховної Ради Союзу РСР.
І я радий його успіху, ніби се є мій власний успіх. Радий і вдоволений, що вистачило сил і наполегливості у Саші піднести такий великий труд. Радий, що втихомиряться літературні парвеню, що вже намагалися здавати його в архів...
Фадеев крупний талант, і Фадеев справжній комуніст, і за се я завжди шанував його, при всіх його невдачах, довгих простоях. Починається його

читати