Завантажити

Ікони. Боги. Як при німцях відновлювали церкву в селі.
Як художники писали з Кравчини апостола і як се признати було йому... (нрзб).
Правда про релігію.
“Загибель богів”.
Як, проте, служили в церкві, що була перероблена га крамницю промкооперації. І як нічого з сього не вийшло.
У богів пе вірили, проте тримали їх на покуті для краси і для всякого случаю.
301Х1 [19]45
Ранок пройшов у роботі з Чинир'яном над текстом вірменської картини, яку я роблю... Вдень провів бесіду з братом Героя Радянського Союзу Супруна, що прийшов до мене з Ляховецьким у справі можливого створення сценарію про брата героя. Зараз іду до Рошаля і Строєвої обідати. Вітер і холод надворі. Болить серце, і нерви напружені до краю. Невесело мені. Смуток оволодіває моєю душею. І тривога. Неначе я вмер уже, коли подумаю про Україну. Ніщо пе долітає до мене.
ЗОЛОТІ ВОРОТА
Листопад 1945 р,
 
III
Людина родиться для щастя й для радості, і бореться вона і діє во ім'я щастя. І розцвітає людина в щасті, а не в журбі, в світлі, а не в темряві й незнайстві, в сім'ї, а не в розлущ, і ніколи не в неволі.
Самотність людині потрібна в свій час і в своїй мірі.
Руїни обурливо огидні. Вони пригноблюють душі, і в них не хочу я шукати красу. Народ не бачить краси в руїнах. Пробував заспівати на руїнах веселу пісню. І замовк.
Благородні руїни? Не знаю. Я знаю жалюгідні руїни.
ЗОЛОТІ ВОРОТА
Листопад 1945 р.
III
Доля моя!
Світе мій великий!
Благословляю вас, що не впіймали ви мене. Що не дали мені в руки ні меча, ні клейнода, ні печаті, ні заборонного статуту. Що звільнили ви мене од тягаря управління чи його видимості, що не дали в мої руки скрижалів законів людських, не примусили забороняти, гнати, не терпіти, розлучати.
Що ношу я царство свободи в своєму серці. Що можу думати неухильно тільки про велике і піднімати природу до самого себе, аби вона відображала мою душу. Що можу радуватися малому, і сорадуватися одверто, і жаліти вільно, знаючи, що тільки через повноту й свободу жалості людина остається людиною, а не каменем з викарбувапими на ньому письменами законів людських!
Що можу простити стільки, скільки не дано простити ні одному цареві.
Я прощаю многих, многих.
Я суджу в своєму душевному трибуналі за живими законами народного лиха і прощаю...
Листопад [19]45 p.
Розмова солдат про Е.
— Коли читаю я його чи слухаю, як хтось читає, чомусь так жаль мені його стає.
— А чом?
— Скільки в цім ненависті. Подумать, отака безодня.
— І де вона в ньому береться. Тяжка і пристрасна душа. У ненависті, як у корості.
— Еге. А може, просто страх його бере, що не вистачить у нас його отруйного чуття — знаряддя.
— І я так думаю. Не вірить він в наш гнів і розум, в нашу свідомість історичного часу.
І по жаліє серця нашого, що, так одстукавши боїв чотириста аж до Берліна, мусить, якщо не перестане битись, знайти в собі ще сили для життя, для товариства...
— Для милої, браття мої, і для творення потомства. Немає в нього жалості до нас живих. Є тільки крик по мертвих. Тому й но хочу я його читать. Досить з мене мого гніву і всіх картин, що бачу вже чотири роки і сам творю обов'язок кривавий.
— Не надавайте значення. Хай пише. Нам воно нічого,
а німців дражнить...
4 / ХІ/ [19]45
Я абсолютно перекопаний, що зараз я вступив в найважливіший період свого життя, себто що зараз моя творча вартість, що все те, що я ношу в собі, все, що продумав, перетворив в образи, сформував у мислі, — є найбільше від усього, що я зробив по сей день. Мені зараз потрібно тільки одне — десять років повної фізичної сили, ясності мозку, бездоганності серця. І я сього не матиму. Мені часто здасться, що я скоро помру. Серце, мов ворог, турбує мене і пригноблює, роблячись часом таким важким, що я падаю, і то мені мало. Мене ніби тягне вже в небуття. І я вмру, не здійснений в самому головному — у книзі, що її хотів б її я оставити народу, одну-єдину книгу. Я знаю — її нікому там зараз написати. І се особливо гфигпоблює мене. Як жаль мені себе, що так мій день повечорів і сонце моє зайшло, не встиг і оглянутись.
6/ХІ/ 1945
П'ятнадцять літ обробляв я свою чи, сказати б, громадську ниву. Не жалів ні сили, ні часу. Не знав часом свят і навіть недосипаючи ночей. Все думав, як би краще знять врожай. 1 в мене родило. Був добрий хліб на 'моєму полі, були яблука в сяду і мед на радість усім, хто їв, хто хотів їсти. Один лише раз не вийшов у мене врожай. Не так якось виорав, не те посіяв чи молитву не ту прочитав, і боліла до того ж вельми голова і серце. Тоді прийшли на мою политу марним потом ниву недобрі люде, серед зів'ялого саду поставили наспіх збиту трибуну, подібну до ешафота, і, прикриваючи свій сором, а хто не сором, а недобрість чи пустоту свою, кричали голосно:
— Ось він! П'ятнадцятьма врожаями обдурював нас. Забивав наші памороки красотою труда свого. Але нам пощастило нарешті. На шістнадцятому

читати