Завантажити

Хіба ми тут на дипломатичному прийомі чи в президіуми збираємося сісти? Я пе слова бачу, а кров. Ми перед смертю стоїмо. А вмирати я годен за Леніна на всіх мовах — за матір, за предків і потемків, коли вгодпо. Як ви, тату?” — “Істинна правда, синку, аби вмерти достойно і чесно, а хоч перемогти. Людипу прикрашають діла, а не слова. Треба, щоб діло стояло міцно, а слова... що слова! Слово — добро, коли вопо в лиху годину веселить душу товариша, коли воно піднімає її на подвиги чи на добру роботу”.
Дак вони тоді подали один одному руку та й кинулись в огонь.
Як поховав Кравчина свого сина, що вони сказали один одному перед смертю. Як перед тим, як умерти, сип попросив поставити його. Тоді я підняв його і держу:
“Що, Василю, бачиш Україну?” — “Бачу, тату”.— “Яка вона?” — “Благословенна, тату. Палаєі”
15 / Х / [19]45
ЗОЛОТІ ВОРОТА III
Дві глави.
Зустріч з американцями. Се були [з] Канади і США.
Вони були переважно українці.
Розмова Кравчини з американськими українцями мусить бути блискучою...
І не американці, і не свої. Чужі, заграничні... Сервіс теж він зневажав. Гарне, та ж воно не ваше. Воно американське. А в мене хоч і не той, та воно своє.
— У нас є сервіс.
— Ну й що?
Друга.
Кравчина діє проти бандерівців.
Переговори з оточеними бандерівцями. Його послали, можливо, парламентером. Можливо, що там, в каменоломні, де вони були, де їх було застукано, був і один його син.
Як вони не хотіли взнавати один одного чи не показали виду нікому, що впізнали. І син був, може, старшим групи.
Так чи інакше, по довгій і глибокій розмові про історію і про ультиматуми вони всі були знищені. Я нікому не признався. Тяжко мені і соромно, що виродивсь мій рід. Нема в мене гордої вдачі Тараса Бульби. Не став я при всіх, не назвався. Не сказав: що, синку, помогли тобі твої ляхи? Не сказав. Побоявсь, що не повірять та почнуть підозрівати в родствених связях. Убив мовчки. Ще й, признаюсь, убивши його, зрадника, як собаку, і глянувши навіть па його красивий труп, як Тарас отой Бульба на свого зрадника-сина, навіть бровою не повів отакечки, неначе не син він був мій, а падло. Не скоро, вже аж уночі, пішов я в хлів, зарився в солому, затулив шапкою рота та й до-о-вго-довго ридав, приказуючи такі слова, яких уже ніхто тепер і не говорить.
Він діяв і мислив відповідно силі речей. Відступаючи перед ворогом, він ненавидів світ і самого себе.
Він кляв своє воєнне щастя.
Се не значило, однак, що він не вірив у своє щастя чи вірив у конечне щастя ворога.
Ні. Йому просто іноді були недоступні всі складні механізми шляхів управління і планування (планів) щастя, вся складність його шляхів.
Наступаючи, він проймався натхненням, він жадав наступу, не дивлячись на велетенські втрати, на кровопролиття жахливі.
Одне слово, він був такий, якою була сила речей.
Одночасно він був продуктом сієї сили і її чинником.
15 / Х / [19]45
Старший лейтенант. Пробув на війні чотири всі роки. Повернувся з Німеччини.
— Скажи мені, що ти виніс узагалі зі страшного з усього смислу війни? — спитав я його по досить довгій розмові.
— Що виніс? — подумавши, сказав він мені. — Я прийшов до висновку, що в -житті все набагато грубіше, ніж писали нам колись, і говорили, й говорять. — Він одповів на свої якісь складні думки по множеству, напевно, найконкретніших явищ.
— Що скажу? От у всіх письменників у книгах чи статтях: війна — так се сльози, плач, горе. Се неправда. Я не бачив ні сліз, ні горя. Все дуже просто. Хлопнули — чоботи геть і в яму зарили, — готово. Ніхто нічого й не думає. Навпаки, весело і повно сміху.
— А люде?
— А я їх не бачив, їх там взагалі нема. Вони виселені.
— А в ямах, у байраках, лісах, льохах? А під час наступу? Ти ж усю республіку пройшов, да не одну, а кілька?
— Да я з людьми не стрічався. Може, й свідомо.
— Друже мій, ти був на війні душевно і фізично сліпий, — сказав я. Мені хотілося додати: “Ти був дрібненький егоїст і боягуз. Ти боявся зустрінутись з людським лихом. Ти обминув його. Бо ти порожній”.
Отсей молодий чоловік тепер хоче і буде творити фільми про війну.
18 / Х / [19]45
КНИГА
Не спав я цілу ніч. Писав.
— Запиши пас, Кравчино, до своєї книги. Узнали ми, що завтра зранку помремо. Загибаєм всі.
Се не було ніяке надприродне передчуття. Се було точне знання на основі досвіду й характеру приказу. Се знали командири всі і знали ми. Надприродним було те, що ми діяли.
І от почали солдати проситися до мене в книгу. “У мене, — кажу, — для себе паперу не стає”.
— Запишіть хоч на один рядок. Що був отут під Сандомиром такий-то...
— Чим можеш похвалитися, в чому показатись? Що має посвідчити за себе?
— Дівку оскорбив. Визволену з неволі.
— Ти?
— Брехав усе життя з трибуни. Я заворожив у своєму селі трибуну, і так заворожив, що ніхто не міг сказати з неї того, що думав.
— Дурень, у трибуни своя правда.
— Я

читати