Завантажити

параду репетицію дививсь. Милувався з молоді, з юної пластики, з молодих м'язів, руху. Багато краси, радості, сили. Багато виявлено справжнього смаку і таланту...
Радуюсь за всіх добрих людей Союзу.
 
5 / VII / [19]45
...І не Україні одній я належу. Я належу людству, як художник, і йому я служу.
Мистецтво моє — мистецтво всесвітнє. Буду творити в ньому, скільки вистачить сил і талану. Буду, хочу жити добром і любов'ю до людства, до найдорожчого й великого, що створило життя, — до людини, до Леніна. І де я вмру, однаково мені. Якщо сьогодні я не можу найти в Києві могилу замученого мого батька, — однаково мені.
 
14/ VII / [19]45 Учора стрів на вулиці Москви артиста-естрадника А., що вже другий рік читає моє оповідання “На колючому дроті” скрізь на гастролях з безупинним, як він каже, громовим успіхом, провіреним на самих різноманітних авдиторіях. В Дніпропетровську і десь коло Криворіжжя йому читати заборонили, спираючись на заборону взагалі читати мої твори. Щоб не зривати програму і, так би мовити, “коронного” номера артиста, йому дозволяють читати моє оповідання або без вживання мого прізвища, або вигадуючи якесь інше прізвище автора...
Треба знайти артиста і докладно розпитати про деталі мого духовного життя на вкраїнських землях.
 
14/VII / [19]45
Ходив “закріплятись” на “Мосфільм”. Директор Миша Калатозов прийняв мене гарно, як і завжди. Я подививсь на жахливу споруду “Мосфільм”, пройшовся, як по тюрмі, згадав мою Київську студію, де пройшла моя молодість, де поклав я стільки праці, стільки нервів, турбот і клопоту ... Радуйтесь, мої бувшії друзі, нема мене серед вас. Пишайтеся, розквітайте, хай вам бог поможе. Ніхто вже з вас не посміється, не обурить вашу пиху, не підведе авторитет, не плюне на підлабузництво й духовну байдужість вашу. Забуду й я вас. Не для того, щоби втішати себе марними мріями, що все обійдеться чи, мовляв, пройде час...
 
15 / VIII [19]45
Закінчилась світова війна.
В крові і трупному смороді завершило людство свою трагедію винаходом атомної бомби. Атом розірвано, всесвітній гріх учинено. Бомбу кинуто. Впала велетенська державна споруда японського божественного імперіалізму людожерів.
Що е атомна бомба? — питають сьогодні тисячі людей. Скільки нещастя принесе вона? Скільки лиха заподіє? Могутній засіб енергії комунізму — в руках у капіталістів, очолених крамарем дрібним. А що, коли й ми здобудемо сю бомбу? А здобудем неодмінно. Не можем но здобути. Тоді: чиї атоми дужчі? А що, коли фашистські бандити й підпільні маніяки-людожери, озброєні величезними капіталами, вкрадуть у Труменових молодців чи куплять нишком півдесятка бомб і знищать Москву? Які страшні можливості індивідуального терору може нести в собі отсей недобрий винахід. Зникли з неба смертоносні самольоти, та не прояснилося небо. Десь в далекій безмежній блакиті ввижається двоногий злочинець, предвозвісник фінального акту трагедії людства. Господи, хоч би я помилився. Хай не буде так.
 
16/VIII [19]45
Показалося якось мені, що я міг би написати комедію. Сьогодні, кинувши “Повість полум'яних літ”, я цілісінький паркий день просидів за столом над задумом. Сміх і гріх! Пробував сміятися, а хочеться плакати. Придумав назву “Молода кров”, перебирав прізвища дійових осіб, персонажів, типаж знайомих, сюжетну в'язь, і голова втомилася до впаду.
Що зі мною? Висохла уява, погасла пристрасть? Чого мені так важко? Чи я просто втомився од роботи? Так і зробив же неначе небагато... Проте не буду занепадати духом. Поволі одкристалізується основа фабули, сюжетні ходи персонажів, а зміст, і деталі форми, і гострота, і гра знайдуться. Як би мені хотілося зробити веселу комедію. Адже до кіно, пригадую добре, пішов я дев'ятнадцять літ тому з єдиною метою — робити комедійні фільми. Все в мене не так, як у людей.
 
МОЛОДА КРОВ
До 16/VIII 1945
— Ви подумайте. Старий хрін — хіба ж не женився!
— Дід Годун? Діду! Ви ж старі вже. Нащо вам жінка?
— Як нащо? А лаятись.
— Ну що ви скажете!
— А що казать. Конечно, вже воно не теє. Тепер вже я хіба вщипну коли чи полаємось, а все-таки жива людина требує чогось...
//— Підлабузництво — це свого роду наркотик. Він потрібен, інакше б його не було.
— Кому він потрібен?
— У першу чергу всім особам, що займають не свої пости. А тому що...
— Розумію.//
— Так хто ж винен?
— Покараний.
Професор, великий вчений. Бог асистентів і студентів. Дивовижна ерудиція. У нього склеротичне недержання прізвищ. Він їх забуває. Це дратує його і завжди псує йому настрій. Найближча йому людина — слабенький нецікавий асистент, який уміє підказувати йому прізвища...
1. Персонаж жіночий — вищить.
2. Персонаж мужика — нроспав усю п'єсу.
3. Персонаж, що кашляє, — прокашляв усе, махаючи рукою.//
ЗАСТУПНИК ДУРНЯ
(ДРАМА)
26 / VI1I [19]45
Ніщо так не повинно дратувати гарного керівника, як наявність різних неподібностей

читати