Завантажити

друге народження — зрілий вік.
Якщо не встрягне друг мій знову в Удеге, що одняло в нього стільки сили й часу, створить безумовно щось значне і велике. Щасти йому, доле!
20/ ІІ [19]46
Сьогодні закінчив “Життя в цвіту” — літературний і режисерський.
Ні над чим ще так багато не працював.
Тепер мені треба забути все і писати далі. Проте ні. Тепер я мушу повісити замка на свій розум і бажання і добрий рік повторювати вже здійснений і закінчений творчий процес на плівці в тяжких, каторжних умовах, з щоденними неполадками, хаосом убогості виробництва, холодом і злом. І так усе життя.
Господи, поможи мені!
З/ІІ/ [19]46
//Учора в “Советском искусстве” читав “Жизнь в цвету”. Читати мені було важко фізично.
Очевидно, читання справило велике враження. Тепло реагував і, виступаючи, тепло промовляв мій друг В. Шкловський і С. Герасимов. Очевидно, річ має в собі якусь магію, її однаково сильно сприймають всі, хто читав чи слухав...//
16/ІІ/ [19]46
Пишу книгу. Я пришлю її Вам через три роки. Якщо ж я її не допишу, якщо я, що втратив усе за одну лише помилку серця свого, умру отут од печалі в тяжкій самотності, я прошу Вас тільки про одне — хай візьмуть тоді в моїх грудей серце і поховають його на скривавленій батьківщині моїй, на Україні, на українській землі.
Чи може бути надмірною любов до батьківщини? Ні. Немає такої любові. І моя не була, хоч я і вмер від неї.
Єдиною метою мого трудного життя було возвеличення радянського народу засобами мистецтва, яке дослала мені доля і батько з матір'ю...
23/ ІІ/ [19]46
Сьогодні знову меві дякували вірмени за фільм “Страва родная”, який я зробив для них, змонтувавши його й написавши... дикторський текст.
Вони радіють, вони вітають мене, отсі культурні брати мої, вірмени. Вони кажуть: ми всі говоримо, що так зробити про нас фільм міг лише майстер, що любить свою батьківщину. Я слухаю сей високий комплімент і плачу. Так, я люблю Батьківщину, люблю народ свій, люблю палко і ніжно, як син може любити, як дитя, як поет і громадянин...
2/IV [19]46
Двадцять дев'ятого березня читав у Спілці письменників “Життя в цвіту”. Читав аж три години. Народ слухав, як заворожений. І тільки після читання я помітив, як всі були збуджені і схвильовані.
Всі встали і довго вітали мене оплесками. Я поклонився їм, вдячний за увагу і пошану. Проте мені було дуже сумно. Було в цьому вітанні, у всьому щось трохи подібне до демонстрації. Я бачив перед собою людей, які раділи моєму твору і раділи моїй працездатності. Раділи, що не загинув я від удару грубого і жорстокого кулака, не став духовним калікою, хамом і лакизою, не впав у розпач і не прокляв світу.
Вже рознеслися чутки по Москві. Театри, шість театрів, вже вимагають п'єси. Напишу п'єсу. Признатись, так чомусь не хочеться ставити фільм.
Коли згадаю Потилиху — Майданек, всі труднощі, все нікчемство кіностудій, жалько робиться свого дорогого часу, якого вже не так багато осталося в мене. Жалько.
16/IV [19]46
Згинув патріархальний устрій одноосібництва. І разом з ним щезла з життя безповоротно краса побуту, повір'я, одежі, тихої, лагідної поміркованості. Розпався клас селянства, обернувшись у людство.
Розпад висвободив таку енергію, з якою не зрівнятися й атомній. В великих трудах, жертвах, утратах, напруженості, самовідданості родились герої, труженики.
— Хоч я в колгосп іти і не хотів, і лаю я його нишком на чім світ стоїть, — ну захищаю я його, як своє життя, бо він є мій колгосп. А не чий-небудь. Захищав і захищатиму, хто б на його не пробував іти землею, водою, небом, воздухом чи дипломатичною поштою...
На початку нової ери я до колгоспу іти не хотів, сс факт. І записали мене в нього так, на “ура”. Ну, я крутивсь, крутивсь і так і сяк — не виходить, живе. Тоді я розсердився і не посіяв. Пропаду, думаю, і вас потягну за собою в могилу. Отакий гріх совершив нечуваний, небачений. Боже ж мій, як почали ж ми вмирати! Лежали покотом, як гній (взяти з “Міри життя” велику сцену докладно про Нечитайла, Верещаку). І от з того часу рішив я критично поставитись до свого нехотіння. Мало чого я не хотів би. Не та доба. Отак як не потече Дніпро назад, не потече назад життя...
Він буде розказувати, як його брат Оверко не давав Любченкові хліба і, коли той пристав до нього, який він гордий вихід знайшов з сього становища...
Отаке-то. Я помічаю в цій картині, що тілечки змалював, веселу і лукаву усмішку недовір'я читача. Знаем, мовляв, усі твої брехні з коровою в бою і з... рушницею, що б'є з-за вугла. Смійтеся, се мене тішить, дуже тішить. Тепер життя ще поки що трудне і сліз (нраб) ще пролито так багато, що я годен би з дорогою душею зробитися блазнем, аби викликати посмішку у друга свого читача.
Що ж до випускання Оверкових книжок, то тут я собі думаю: нехай мій твір буде мов та рясна яблуня, з якої кожний може струсити по мірі сил своїх. Кажуть, що справжній мистецький твір має в собі не один, а кілька смислів і вірним

читати