Завантажити

малював і почитував. В основному Платона, слухав музику і сам мріяв грати. Такий собі романтичний хлопець… Але вірші тоді не любив. Блукав найчастіше вулицями, міг переїзджати кудись, а міг місяцями ходити одним парком... Я, мабуть, би зараз не впізнав своє місто – відбудоване після окупації, з рекламними вивісками і новими автомобілями на вулицях.

Дорога підіймалася спочатку вгору, а біля театру кам’янка круто спускалася повз фонтан до невеличкого базарчика. Різкий вітер куйовдив волосся, пальто не застібнуте (не всі гудзики). Від фонтану відлітають дрібні краплі. Люди поспішають заховатися від зливи, яка ось-ось почнеться – недарма ж небо стало густо фіалковим. Можливо, грозу пронесе мимо, бо вітер надто сильний, поривистий. Крізь рвані хмари інколи прориваються сонячні промені. Дівчата прикривають кошик хусткою і поглядають на варьята. Симпатичний взагалі хлопець – обличчя, наче тесане зі слонової кістки, м’яка лінія напів прикритих очей, різко окреслені скули, впалі щоки, вуста ледь посміхаються. Стоїть біля фонтану, і від бризок на полинялій сорочці залишаються ледь помітні плямки. Студент. Або іноземець. Може, йому ніде ночувати? Я би дозволила йому зняти кімнату, якби підійшов і чемно спитав…
Крізь тонку підошву почуваються нерівності бруківки. Ідеш широкими кроками, смакуєш вітер, відчуття плечей, розлаблених рук у кишенях сірого пальто шинельного типу. Я знаю, чого їм хочеться: розмови ввечері на кухні, допоможіть принести води, погляд з погордою: це у мене такий зупинився. Вони бояться нахабних залицянь, найкраще – сумний погляд і повна готовність допомогти, кинутись подавати дрова для пічки, коли вона нагнулася – вона чудово розуміє, що це не для того, щоб допомогти, а щоб на мене повіяло пряним запахом такого далекого тіла… Розмови з мамою: ви в нас вже пів року живете; нахабне почервоніння доньки, яка хоче “кавалера”; визначеність ролей: ти маєш заїкатися, дякувати, казати, що цілком задоволений квартирою. М’яка посмішка мами, яка, як жінка доросла розуміє причини цього задоволення. Потім вам дозволять супроводжувати Зосю чи Світланку з кінофільму, щоб самій не страшно…
Перший статевий досвід. Вона все ж вийде за сина власника крамнички, що знаходиться неподалік, і буде все життя, схлипуючи, згадувати чоловікові, що її вже було зраджено, зганьблено, повірить в це, тож всі будуть свідомо оминати це “трагічне місце” в її біографії. Дітей вона буде виховувати суворо, і підшукувати дочці жениха, коли груди молодої та свіжої, як яблучко, дівки будуть надто тісно почувати себе в корсажі.
Я злегка посміхаюся: хай вам Бог дасть усе, що ви хочете, і що має бути. Я маю йти. Куди? Просто. Куди очі дивляться. Я не бездомний. У мене є і квартирка, і старий єврей-господар, напівтемне захаращене приміщення, запах смаженої риби, дивне поєднання відчуття того, що знаєш все і водночас нічого. Небажання робити щось навмисне, проникливий погляд і незвична сором’язливість при тому, що таємничість культу тіла мене не торкається. Звільнення від тіла – це те, чого прагнуть усе життя. Мені соромно, що стара, яка продає бублики на розі, мусить нахилятися за копієчкою, що випала із тремтливої поморщеної долоні, а добре вдягнений чоловік спокійно стоїть зі своїм портмане в руках, чекаючи, поки вона накладе самажені в олії кілечки у паперовий пакет. Вона вже майже як янгол; вона платила за життя, доки не спродала літам молодість, красу, волосся, гордощі, силу рук, пружність тіла... Вона, позбавлена усього тягаря, спокійно ввійде у Царсто Боже, і сяде на стільчику дожидатися своєї черги, покірно згорнувши руки на колінах.
Шершаві кам’яниці, на деревах ще зовсім молоде листя. Біля базару вишикувалися будинки з вузькими дверями під’їздів, фарбовані в синє, трохи полущені. Біля одного стоїть вже немолода жінка. Я злегка посміхаюся її затемненим самотністю очам та стисненим у вервечку вустам – кого вона надурить своєю презирливою зморшкою біля уст з опущеними вниз кінчиками. У неї ж таке німе волання, яке проглядає крізь жирний вузол рідкуватого темного волосся, накрохмалений фартук, трохи відвислі щоки… Я опускаю очі, бо надто добре читаю в її виразі обличчя захват моєю мужньою згорбленістю, мрію, в якій вона і сама не зізнається собі – щоб я підійшов до неї, такої негарної, до старої діви з передмістя… як до жінки. Якщо як до баби, то вона образиться, ще більше стисне губи. Дівчинка всередині неї буде плакати, а вона знову візьметься за свій чай, або митиме підлогу, чи – Бог його зна – може плестиме щось механічно, дивлячись крізь фіранку свого вікна на знайоме дерево, що росло разом з нею.
-- День добрий.
-- Поможи Боже.
Вона відразу насторожилася. Чіпляється за правила цього світу, за етикет, ніколи не забуваючи, хто вона, тож ніколи нічим іншим і не буває…
-- Чого пан хоче?
-- Перепрошую… пробачте, прошу пані, за турботу, але… чи не могли би ви мені винести склянку води… Я не місцевий і не знаю…
Перебиває із

читати