Завантажити

“Я не бачив тебе вже надто довго. Я не бачив тебе... І слава Богу. Ти дістала мене своїми словами, які, як завжди, ні про що…”
Ідіотська пісня. Причепилася намертво. Треба зайти в магазин, а потім знову бігти додому, бо маленька Юлька не дасть мамі довго сидіти над її тестами. Ні, вона не відповідає, а складає їх. Вона у мене вчителька української мови. А ми з чоловіком займаємося музикою. Часу це відбирає більше, ніж треба і можна, а грошей не приносить. Ми банально “сидимо на шиї”. “…І слава Богу…” Тьфу, знову ця дуристика!
Чи подобається вам стояти в черзі? Через те, що я ненавиджу цю пусту справу, я або переплачую “втридорога”, або блукаю містом у пошуках “магазину без черги”. Сьогодні доведеться відбути цю Голгофу, бо мама наказала купити саме під будинком, саме кефіру з позначкою “Біо” і саме за два п’ятдесят. Приховані десять копійок на сигарету не спасуть критичного положення. Тож втискуємося між товстими сра…ми бабів і тримаємося, мов за якір, за плаття в фіолетові квіточки, бо воно належить особі, що стоїть переді мною.
Який же дурень здогадався продавати молочні продукти і хліб в одному відділі! Якби це був мій магазин, я би зробила інакше. І продавців відбирала би молодших та енергійніших. Можна спробувати попроситися без черги (у мене ж таки мала дитина), але наштовхуюся на різкі зауваження типу: “дівчинко, а куди це ти прешся” та “чого штовхаєшся”, “батьки так і не виховали”… Тож вирішую стояти тихо і сумирно. Позаду тримає “авоську” сумний дідусь. Він змовницьки посміхається, я упокорено зітхаю. Старий підходить ближче (невже всі непогані люди врешті виявляються збоченцями?) і бере обережно за лікоть. Налаштована щось голосно виголосити про педофілію (благо, за дівчинку мене – непідфарбовану і в обрізаних вище колін джинсах – вже визнали), коли чую: “Не ображайтеся на них”. Раптом стає соромно за мимовільну напів спробу висмикнути лікоть, бо цілком очевидно, що дід стільки перебачив за своє життя, що його доторк до мене, це як мій до Юльки. З одного боку це – підкреслення його (вже старечої) невинності, з іншого – вияв своєрідної поваги до мене, а ще з іншого – самоприниження (бо ми ж начебто стали прирівняними в чомусь).
Останнє дозволяє мені безкарно розглядати свого мимовільного сусіду. Намагаюся уявити, яким він був замолоду. І як у це – нині старече – тіло колись закохувалися фатально прекрасні жінки. Дідусь тримає валізку поморщеними пальцями (такі могли би бути у книжника із екранізованого “фентезі”) і трохи запізно каже: “Вибачте”.

-- Вибачте, я просто дуже добре знаю жінок, тож відразу побачив, як ви відреагували. Мені просто хотілося висловити своє співчуття. І підтримку.
(знаємо таких, які “добре знають жінок”. Видно, свого часу був такий собі бравий дядечко). – Юний вік дозволяє дивитися іронічно і трохи зверхньо.
-- Ви не думайте нічого такого… Я просто перші десять років прожив при будинку розпусти… у довоєнній Польщі. Мене виховували жінки, тож я завжди прекрасно розумію… Вибачте.
-- Нічого-нічого, все добре. Мені навіть приємно. А… чого це ви там жили, вірніше, як вийшло… Ну, тобто…
-- Я там народився. У мене було прекрасне дитинство, до мене всі дуже гарно ставилися. Я був однією дитиною для усіх. Розумієте? Жінкам було потрібне хоч якесь відчуття надбання. Вони і так надто багато втрачали, тож їм дуже була потрібна дитина. Особливо хлопчик.
-- А чому не дівчинка? -- (Мене б від хлопчиків вже нудило на їхньому місці).
-- Це, бачте, щось на зразок реабілітації усього чоловічого роду. – Дід посміхався мудро і трохи знічено. Баби косили і відсувалися, наче від зарази, і знову присувалися, щоб нічого не пропустити – Те, що я був хлопчиком дозволяло їм сприймати мене позастатево. Саме дівчинка мала би яскраво виражену статеву приналежність. Їхня дочка, мабуть, зненавиділа їх, або, якби їй спробували пояснити, що все це добре, то готувалася б до цієї професії з дитинства.
-- Дурдом. І що ви робили?
-- Та якось наче й нічого. Розмовляв з ними, вислуховував, радив, охороняв…
-- Та ну.
-- Коли якусь чоловік починав бити, мене просили, і забігав до кімнати з плачем і криками “нащо ти б’єш мою маму?” Але ви купуйте. Ваша черга.
-- Нащо вони це робили з дитиною? Кефір, будь ласка.
-- Я ж і так все це бачив. Тож нічого дивного не було в тому, щоб допомогти їм, чим можеш. Чоловік просто зовсім інакше реагує на жінку з дитиною, ніж на самітню.
-- Так, дитина вічно заважає нормальному життю. Не встиг пробігтись по справах, а її вже час забирати з дитячого садочка. Спробуй комусь сказати, що не можна планувати ділову зустріч на вечір, бо в тебе мала дитина – все, пиши пропало. На найдурніший підробіток і не розраховуй. Я найчастіше приховую… Ви не палите?
-- Дякую, я не поспішаю, але палити не буду.
-- Вибачте, якщо це надто запанібрата, але мені так цікаво, як там було…
-- В борделі?
-- У Польщі, з вами, з вашими відчуттями… Це ж ненормальна ситуація…
-- Я був високий, світлий, з великим носом, трохи сутулий, трохи

читати