Завантажити

вниз. Назустріч виходить. Простягла до мене руки — ліву брову трошки ломить, очі усміхаються. М а р и н а дивиться на мене сонного.
Нас оповиває музика з гопгіо. Мелодія, як срібний серпантин. Разом з цим я чую вітер, бачу ніч. "Сонце не любить! так землі своєї, як люблю я вас", — хочу сказати я Марині — не можу. Вона ніби одходить, одпливає. Серпантин рветься і згаслий летить за вітром. Вона ніби на човні. Бачу, щогла, грає парус, струнами напнулись шкот і брас, замість гошіо знов чую grave.
М а р и н а стає під парус.
"Це "Арго"?" — питаю я.
"Це старий козацький човен, запорозький", — каже вона.
"На козацьких човнах вітрил не було", — згадую я.
"А хіба це вітрило?"
Я вдивляюсь і бачу прапор — він жовто-блакитний. одпливаємо. Назустріч нам Л у к а. Він, зігнувшись, несе плечах червоного прапора. Прапор чомусь круглий, я” місяць. Я згадую, що я кинув варту, що я зрадник. Мене охоплює сором, неспокій, тривога.
"Луко!" — кричу я.
"Цс-с-с", — свариться Л у к а.
 
7
І справді — це пригнувшись перебігає з того боку вулиці Л у к а. Над обрієм місяць. Він густо-червоний і од вітру неси кійний. Він справді похожий на прапор.
Я (рух до Луки}. Ну?
Л у к а (задихана). Місяць!.. Скоріше!.. Гамар?
Я. Тут!
На східцях нас зустрічає Гамар.
Л у к а (запалено). Проскочив за кладовищем, де ярок (до мене). Пам'ятаєш — гуляли весною, де ти вірші вчив мене писати. Ху-х!.. Кадети не помітили, а повстанці трохи не вбили — думали, шпигун. Нарешті їхній отаман. Ху-х!.. Провірив, розпитався, скільки у нас сили й хто. Кажу — робітники, бракує зброї, про все, про все сказав, ху-х!.. Переказали так: як тільки зійде місяць, щоб ми ударили, тоді й вони підуть в атаку, а ми щоб ударили в тил, обов'язково, ху-х!.. Це не од страху, бо біг я що є сили, бо місяць уже сходить (до мене), ще й вітер, ой же вітер, ху-х!..
Г а м а р (піднесено). Наш місяць. І вітер наш! Пождіть же трошки — буде наш весь світ. Хай ставлять шибениці, хрести...
Н а с т я (прислухаючись). Співають "Отче наш"...
Г а м а р. Справляють хай молебні, співають "Отче наш", — світ, друзі, буде наш! Із шибениць ми зробимо арки. Хрести разом з капіталізмом пронесем і поховаємо на старих кладовищах на зорі соціалізму. А самі рушимо вперед!.. (До мене). Вам у ревштаб! Скажіть, що починаєм (насовуючи тугіше шапку). Наш буде світ!.. Перекажіть привіті (До Луки). А тобі під час бою показувати дорогу партизанам. Ну!.. (Завагався, чи прощатися).
Н а с т я. Може б, годилося сісти.
О в р а м. Мені б оце добре було встати. Ну що ж!.. Перекажіть привіт од мене всім нашим, заводським. Всьому пролетаріатові! (Поривна, крізь сльози). Та шануйте, братця, ноги! Ноги! (Отямившись). А втім (усміхається), аби в чоловіка обидві голови цілі були, а про ноги... (Помітив, що в Луки розлізлись ботинки. До Насті). Дістань йому мої чоботи, Насте! Хай хоч вони підуть тепер атакою на справжнього ворога.
Н а с т я (зайшла за пічку й скинула, щоб ніхто не бачив. Винесла Луці).
Л у к а (бере). В дорозі перезуюсь.
Ми мовчки виходимо по східцях. У дверях зустрічає вас вітер. Над обрієм місяць. Перед тим, як розійтись, ми з Лукою романтично тиснем один одному руки.
Я (патетично). Світ, Луко, буде наш!..
Л у к а. Обов'язково! (Коли я пішов, він до себе). От тільки брати чоботи чи ні?.. Калюжі по дорозі, так але ж і Н а с т я без чобіт... Та ще й з убитого знімуть. Ну їх (на чоботи. Ставить під дверима і біжить).
Н а с т я (по паузі). Пішли. Чи ж до ранку вернуться, Овраме?
Оврам мовчить. Крапля — дзень!
(За звичкою, машинально). Одна. Дві. Три...
 
8
Вертається С т у п а й. Біля закопаного він спиняється, хиі головою і біжить до себе.
М а р и н а (назустріч батькові. Неспокійно). Переказав?
С т у п а й. Так.
М а р и н а . Ну як там? Що?
С т у п а й. Місяць сходить.
М а р и н а . Боже! Він мені про місяць...
С т у п а й. А вітер, Маринко, вітер! Чуєш?
М а р и н а (іронічно). Південний чи який?
С т у п а й. Північний!
М а р и н а . Жаль! Нам тепер потрібен західний. Зорі світять?
С т у п а й (відчувши іронію). Прямо з фронту вітер! Од партизанів! (Мало не з захопленням). Кажуть, що поміж них чимало українців. (Помітивши у Марини щиру до цього скруху). Сливе усі там українці, кажуть!..
М а р и н а . А самі вони знають, що вони українці?
С т у п а й. Гм... (По паузі). Коли ж між цими зовсім мало українців. У штабі жодного українського слова. Та й народ проти. Та й з п'яти повішених, довідався, — чотири українці. Закопаний теж — по матері українець. Між іншим, вже одного чобота знято. А про Україну ні слова. Хай уже краще червоний замає! Га, Маринко?
М а р и н а . Хоч ярмо й червоним стане, а ярмом не перестане.
С т у п а й зітхнув.
Ти, крім місяця,

читати