Завантажити

б'ють куранти. М а р и н а грає тую ж "Патетичну сонату", але сьогодні вже не зоряне grave я чую і не світло-ярливе allegro molto brio, а сонячно-квітчане adagio cantabile. Ну, а мені, звичайно ж, увижається: безмежний степ, над ним пливе в човні "Арго" вона, звичайно, ліву брову трошки ломить, очі голубі, на веслах квіти і роса. І ось удруге приходить до мене мій неромантичний друг Л у к а:
— Доїхав?
Я ніби не розумію. Мовчу.
(Ущипливо). До її ворітець? Я мовчу.
Ну, листа, звичайно, ти порвав?
Я (патетично). Одніс, Луко! Їй-бо, одніс!..
Л у к а (вражений). Ну й що? Як?
Я. Одгадай: яка це дорога, що нею світ іде тисячоліття і не знає втоми?
Л у к а (зрозумівши безнадійність мого любовного становища, рішуче). Дорога революції!
Я. Дорога кохання, Луко! Одгадай: без якої дороги світ давно б уже євнухом старим бродив по пустині життя?
Л у к а. Без дороги революції, як оце ти зараз євнухом тут ходиш. Слухай, Ілько! Сьогодні маніфестація об одинадцятій. Організатори — всі ті, хто революцію оберта на оперетку або літургію, а класову боротьбу на паради й цілування, сказав нам петроградський товариш. І я кажу. До них пристануть, мабуть, і ваші українці, — в рушничках уже, посватались! Більшовики організовують контрдемонстрацію. Розумієш? Наші заводські хлоп'ята всі за більшовиків. Мені доручили роздавати літературу на нашій вулиці й агітувати проти війни, за восьмигодинний робочий день, за передплату "Правди". Ходімо, га?.. На вулицю!.. Поможеш роздавати літературу. А то й так. Просто. Щоб нашого брата було більше.
Я. Я піду... але я трошки згодом.
Л у к а. Чому?
Я. Я... я зараз іду до неї. Не віриш? Я вже б давно пішов, та стерегли мене, не пускали. Луко, дві дикі звірихи: соромливість і вовкуватість. А сьогодні, всю ніч виходивши, я нарешті їх втомив, проклятих, і приспав. Сплять. І я піду! Зараз! Я вже й перші слова наготовив про наше побачення: "Ви не здивуйте, що я непрошений, — скажу, — непрошено зайшли до мене ви у серце!" Ні, не так. Скажу просто: "Здрастуйте!" І не так: "Вдома?" — "Вдома..." Ні: "Я не спитавшись увійшов, це привілей старців і закоханих".
Л у к а. Ні, ти вже краще так: "Вдома?" — "Вдома". Тоді ти: "Простіть, але в мене не всі дома, і я прийшов, щоб ви побачили ідіота з іконкою вічної любові, з дівчачим фартушком замість червоного прапора. Та якби ж ідіота! — Паскудника! Зрадника!" От!.. І знай, Ільку, востаннє до тебе прийшов я, востаннє й кажу просто; вірші ми з тобою писали, арифметики навчив мене, географії, книжки читали, товаришували, але коли ти зразу не вийдеш на вулицю, себто на дорогу революції, то я тобі не товариш і ти мені не товариш. Раз! Два! Три! (Пішов).
Я (услід йому). Адже ж сам ти почуваєш. Луко, що легше, мабуть, вчинити аж три революції зразу, ніж, скажім, відкритися дівчині вперше, що любиш... Га, Луко? Так дивись, я йду!
 
2
І я справді йду. Сходами вниз. Знову одна течія несе мене до П дверей, друга односить і гонить униз.
3
Непочута розмова.
М а р и н а (перегравши). Буде!
А н д р е. Маrіnon! Ще і ще!..
М а р и н а . Невже і вам подобається?
А н д р е (ревниво). "Невже і вам"! А ще кому?
М а р и н а . Угадайте.
А н д р е. Ну, звичайно, кому ж. Йому!
М а р и н а . Угадали. Сьогодні навіть уночі розбудив:
У А н д р е очі рогом.
"Заграй, дочко, "Патетичної", бо вже щось не спиться".
А н д р е. І я б вас розбудив, коли б було дозволено.
М а р и н а. Йому все якісь запорозькі лицарі з цієї музики бредуться в голову, вічні степи, Україна, а скажіть, що вам?
А н д р е. Мені?.. Угадайте!
М а р и н а . Росія?
А н д р е. Честь оддаю, але ні.
М а р и н а . Революція?
А н д р е. Вітаю, але ні.
М а р и н а . Ну, не Україна ж?
А н д р е. Українські зорі, дзвони й сходи. Я іду. Раптом зустріч. Я цілую чиюсь тінь. Тінь краси! Шедевр! Мені хочеться узять її на руки і нести, нести...
М а р и н а . Ви сказали — вітаєте революцію? За що?
А н д р е. Нам потрібніший тепер трикутний капелюх, ніж Мономахова шапка.
М а Р и н а. А вгадайте, що мені ввижається од музики?
А н д р е. Таток?
М а р и н а . Щось чудне і незрозуміле. Привид, сон, реальність, усе разом. Ніби темна й дика є країна і така ж пригноблена, що забула навіть про своє учора і не зна, що буде з нею завтра. Сон. Два замки іржаві висять, печаті з орлами — білим, двоголовим. Замкнуто минуле, замкнуто прийдешнє. В тій країні дівчина самітна. Мріє й жде. І знаєте кого?
А н д р е. Кого?
М а р и н а . Лицаря, що любить українські зорі.
А н д р е. Так?
М а р и н а . День у день, ніч у ніч, щоб замки ті позбивав і двері одчинив...
А н д р е. Дівчині?
М а р и н а . Дівчині й країні. (Зірвала кілька акордів з фортепіано. Піднесла їх у долонях, ніби

читати