Завантажити

розвиток буржуазного мистецтва перефарбованою ідеологією. В останньому листі до Хвильового Микола Зеров, приймаючи подану нами ідею азіатського ренесансу, говорить так: - "Я люблю всіх прихильників "циклічних теорій". Віра в циклічність позначена пафосом, трагізмом, емоціонально насичена і через те захоплює". Саме цю циклічність ми й подаємо. Саме вона й породить ті "великі думки й почуття", що про них говорить Воронський. Його ж "безконечний прогрес" веде нас до "катафалка мистецтва", до панфутуризму, до ліквідаторських настроїв. Буржуазний цикл себе вичерпав і зайшов у сутички, і не Воронському вивести його на радісну путь горіння. В тій же брошурі "Искусство как познание жизни" він надто перегинає кийочок об'єктивізму. Цим тільки й можна пояснити, що для Воронського німецький експресіонізм - "упадочна" течія. Для нас не так: це теж предтеча великого азіатського ренесансу. Бо експресіонізм - не дадаїзм, не унанімізм Жюль-Роменівського вузенького "преображонного града", це теж спроба дати циклічну теорію. І тільки тому, що він виник до приходу ери горожанських сутичок, теорія не пішла в дійсність і дала лише блискучу плеяду художників, із едшмідівською волею й спрагою до життя. Отже, тільки "циклічна теорія" має перспективи. Це не шпенглерівська теорія цілої системи - це циклічна теорія одного мистецтва. Тільки вона породить "великі думки й почуття". Це ми говорили іншими словами в своїй другій статті. Саме з неї й видно, що ми нічого не маємо спільного з воронщиною. Остання страждає - як ми вже сказали - на безперспективність, ми ж навпаки: перед нами широкі горизонти. Саме з південно-східної республіки комун, саме з Радянської України й піде те нове мистецтво, що його так чекає Європа. Безперспективність - це елемент просвітянства. Отже, коли плямувати кого воронщиною, так це вас, маестро. Але який же другий гріх Воронського? Другий гріх витікає з першого: це пропаганда абсолютного реалізму. От що каже Воронський в тій же бідолашній брошурі: - "Реалістичне мистецтво - це справжнє мистецтво, бо романтизм більш суб'єктивний і менш за все ставить собі метою пізнання життя". Чи подібне це до того, що ми говоримо в своїх статтях? Дуже неподібне: ми пропонуємо романтику вітаїзму. По-перше - так витікає з нашої теорії циклів. По-друге - безоглядний об'єктивізм (за Воронським, це чомусь реалізм) теж веде до ліквідації мистецтва, бо він, кінець кінцем, впирається в заяложений натуралізм. Ще Плеханов і Франс говорили, що в мистецтво мусять увійти елементи навіть… публіцистики, іншими словами - безперечного суб'єктивізму. Докази Воронського тут дуже слабенькі, хоч він і цитує Аксельрода. От приклад: - "Толстой був реалістом у справжньому розумінні цього слова... А сам Маркс? Одним із улюбленіших його письменників був Шекспір, безперечний реаліст". Ми не будемо зараз гадати, чи був Шекспір справжнім реалістом, чи ні. Ми тільки б запитали Воронського: коли Толстой і Шекспір були реалістами, і Маркс любив останнього, і коли все це є доказ того, що "діалектичний матеріалізм веде в мистецтві до реалізму", то чому тоді Толстой так не любив Шекспіра? Тут Воронський плутає на кількох сторінках і зовсім нас не переконує. Але зате він давно вже переконав "Просвіту", яка давно вже прийняла цей абсолютний реалізм, хоч і не читала уважно його брошурки. В цьому разі ми звертаємось до реакціонера К. Леонтьєва, прихильника "циклічних теорій", який у своїй маловідомій брошурі про романи того ж Толстого от що каже: - "Цікаво те, що найгеніальнішому із наших реалістів (цебто Толстому) ще в повній силі його хисту спротивили прийоми тієї самої школи, що її головним представником він так довго був. Це ознака часу". Так, це - ознака часу. У реакціонера Леонтьєва, власне, в одному його твердженні більше діалектики, ніж у всьому розділі революціонера Воронського про абсолютний реалізм. Нічого нема вічного - от наша діалектика. Такий другий гріх воронщини. Який же третій? Третій витікає з попутницького оточення. - Це - "мужиковствовання" і "склоненіє" - відціля - в кожному рядкові "Росії". Коли б ми почали тут цитувати Воронського, то нам довелося б просто його перевидати. Безперспективність і мусила привести до народництва, до ролі Бєлінського в другому радянському виданні. Воронський, сам того не помічаючи, пристосовує жовтневі здобутки для спеціального калузького вжитку. Він, очевидно, нічого не має проти твердження Горького, що Ленін виконав місію нового Петра Великого. Тут російському критикові не пошкодило б звернутися до другого реакціонера, теж теоретика "циклічних теорій" - проф. Зелінського. От що він каже в своїй статті про грецького ліричного поета Вакхиліда: - "Коли в Елладі запанували Афіни, а в Афінах демократія, тоді й поети аристократичного світогляду перевелись. Безперечно, ми не скажемо, що й переможці V віку не находили поетів, але це були поети середні, як той панегірист, що його висміяв Арістофан у своїх "Птицях". І реакціонер Зелінський був послідовніш за революціонера Воронського. Він би сказав, очевидно, що від

читати