Завантажити

азіатськи-відсталих країн. Він мусить прийти, цей азіатський ренесанс, бо ідеї комунізму бродять примарою не стільки по Європі, скільки по Азії, бо Азія, розуміючи, що тільки комунізм звільнить її від економічного рабства, використає мистецтво як бойовий чинник. Отже, гряде новий Рамаян. Азіатський ренесанс - це кульмінаційна точка епохи переходового періоду. І спиратися на азіатську економічну відсталість нічого. От що говорить з приводу цього Маркс: - «Щодо мистецтва, то відомо: певні періоди його розквіту ніяк не відповідають загальному розвиткові суспільства, відціля й - матеріальної основи останнього». Брати тут короткий термін не доводиться. Без всякого сумніву: - Пролетарське мистецтво має час розквітнути. А втім, чи можна його назвати пролетарським? Ми гадаємо - можна. Справа, звичайно, не в термінах: Але дозвольте з Енгельса: - «Клас, що буде головною матеріальною силою, буде в той час і головною духовною силою». І далі: - «революційний клас виступає не як клас, а як представник всього суспільства». Отже, хоч це й дивно, а пролетарським мистецтвом називається сума різних гурткових мистецтв, часто з плутаною ідеологією, що в них так чи інакше виявляються ідеї епохи, ідеї молодого класу, який виходить на історичну арену. Хоч це й «парадоксально», але нащадок, що кине ретроспективний погляд в наші дні, якогось «червоного» «енка» не побачить, а от той же «сивий дідусь» стане перед його ясні очі. І - що «жахливіш» усього - він, нащадок, його, «дідусеву», «творчість» буде трактувати як об'єктивний чинник в розвиткові пролетарського мистецтва. Бо хоче «дідусь» чи не хоче, але коли він художник, епоха кінець кінцем зробить його своїм. І різнитись він буде від якогось «олімпійця» тільки тим, що він не мав тієї непереможної волі до утворення нового мистецтва, якою горів «олімпієць». Його дещо ріднило з французькими парнасцями, але як і останніх не можна назвати феодальними митцями, так і його «дідуся», - буржуазним. Поділ на «попутників» і т. д. має тільки практичну мету: він допомагає інтелігенції переходового періоду розібратись в складній політично-економічній ситуації. Але в, так би мовити, мистецькій ретроспекції «сивий дідусь» як «попутник» зникає. Бо він, виробляючи в собі психіку своєї епохи, скоро звільняється й від ознак того мистецтва, що на ньому він виховувався. В фоліантах нової художньої творчості майбутній історик «попутника» буде шукати з мікроскопом. Але чи мислимо ми пролетарське мистецтво як єдиний художній моноліт? Відповідаємо: «ні!» Воно залежить від тих же законів розвитку, що й буржуазне. Школи, напрямки - це його етапи, що по них воно буде йти до вершин своєї досконалості. Епоха Європейського відродження забрала більше століття. Великий азіатський ренесанс простягнеться, безперечно, на кілька століть..: Навіть в тому випадкові, коли всесвітня соціальна революція скінчиться «позавтра», то барикадні бої зі старою психікою не стихнуть і в 23 столітті. Отже, за цей час мусить виникнути не одна школа й не один напрямок. Отже, балачки про «абсолютний» реалізм пролетарського мистецтва, на наш погляд, цілком безпідставні. Азіатський ренесанс буде характеризуватись кількома періодами. Періоди буде характеризувати той чи інший головний художній напрямок. Пролетарське мистецтво пройде етапи: романтизму, реалізму і т. д. Це - замкнене коло законів художнього розвитку. І коли тепер ми запитуємо себе, який напрямок мусить характеризувати і характеризує наш період переходової доби, то відповідаємо: - романтику вітаїзму (vita- життя). Нині наш період кидає всі свої сили на боротьбу з ліквідаторськими настроями щодо мистецтва. Сьогодні наше гасло: - «vita!» Ми прекрасно розуміємо, що пролеткультівський лефівський (він же «прафівський») псевдокласицизм незалежно від себе відограє роль ідеолога нового рантьє. І ми беремося за клинок романтичної шпаги. Як у свій час французькі парнасці, перші реалісти і т. д. Готьє, Леконт де Ліль, Бодлер, Флобер пішли походом проти різних Ожьє, що так реально оспівували канареєчного буржуа, так ми, «олімпійці», не можемо мовчати, коли бачимо поруч себе бездарних, симптоматичних «енків». Але ж дозвольте, скажуть нам: ви читали та не дочитали: хіба ваш учитель естетики, Плеханов, розібравши французький романтизм, не зробив висновку, що він носить в собі архібуржуазний характер? Хіба Троцький, з яким ви теж деколи погоджуєтесь, не прирівняв його до містики? Відповідаємо: все це так. Але ми знаємо й те, що в Німеччині романтизм зіграв напівконсервативну роль, а у Франції зовсім навпаки, хоч він і був архібуржуазним, бо там він привів мистецтво до реалізму, який показав нам справжню природу буржуа. Очевидно, не всюди він однаковий і не всюди відіграє ту саму роль. Ми гадаємо, що психологія пролетаріату за даних історичних умов відповідає нашій романтиці. Ми гадаємо, що навіть консервативний песимізм романтика прогресивніш від консервативного оптимізму Дюма-сина. Ми, нарешті, гадаємо, що утилітарний підхід до мистецтва має на увазі не тільки прихильність до громадського

читати