Завантажити

на жаль, не вдалось. По-перше - Хвильовий ніколи не претендував на звання критика, ідеолога чи то лідера, а тим паче - філософа. По-друге - свої статті він називав абеткою, маючи, очевидно, на увазі, що вся їхня філософія складається з елементарних істин - ясних і давно відомих. Тільки нашому опонентові може все це здатися за філософію. Але з приводу цього ми, хоч із болем в серці, скажемо одверто й, рішуче: - Тов. Пилипенкові треба негайно йти до мистецького лікнепу. І справді: який безвідрадний факт! Як це так вийшло, що ідеолог і керівник письменницької організації досі не може вчитати Воронського, досі не знає, що таке воронщина. Невже-таки ця літературна течія не більше, як "самохвальство й презирство до "молодої" молоді"? Саме нерозуміння цієї воронщини й спровокувало нашого друга на "киви-морги", на "хі-хі-кання" і взагалі на весь його невдалий виступ. Перш за все: - Цілком справедливо думав наш опонент, що справжня воронщина не те ж саме, що - українська. Але, на жаль, це тільки інтуїтивне передчуття, бо аналізу цієі течії тов. Пилипенко ніколи не робив, інакше б він адресу нашої "рідненької" шукав у іншому місці. Отже, два слова про українську ми скажемо далі. Але, виясняючи перше, ми примушені коротенько зупинитись на пореволюційному стані російської й нашої художньої літератури. - Яка ж вона? Причому тут воронщина? - спитають нас. - Нарешті, яке це має відношення до мистецького авторитету непереможного маестро? Чи нема тут тієї самої демагогії, що нею одверто похваляється тов. Пилипенко? Подивимось: - Велика Жовтнева революція "перевернула" в галузі мистецтва не "старе розуміння літератури", як думає наш друг ("розуміння" це було завжди класовим), а ті будинки, що в них жили буржуазні прихвосні - Мережковські, Купріни, Буніни. І от в той час, коли Зінаїда Гіппіус і наші Черкасенки, "розуміючи по-старому", цебто по-нашому, по-класовому, хоч і не по-комуністичному, а по-кадетському - літературу, "метали" громи й блискавиці за кордоном, - в цей час мистецькі поля радянських республік спорожніли. Особливо це було помітно на ланах плодовитого російського мистецтва. Навіть таких оптимістів, як Горький, почав брати сумнів. Жодного імені, жодної книжки. Але під таким враженням суспільство не довго було. Вже з 18-го року з нетрів села й міста упевненою ходою пішла "молода" молодь. Це були перші загони молодого мистецтва. Вони й мусили заповнити порожнє місце. Це були юнаки й юнки від плоті й крові того класу, який блискуче витримав перший іспит на роль історичного диктатора. Вони йшли з запаленими очима, з глибокою вірою в свою перемогу… і на цьому таємничому фронті. Але, прийшовши туди, вони побачили: їм бракує зброї. У них не було широкої ерудиції, бо це були люди або зовсім без освіти, або з атестатом за "церковну школу". Отже, виявилось: або тікай із цього фронту, або загинь у нерівній боротьбі. Саме тоді й прийшла їм на допомогу безсмертна "Просвіта" - всі ці вузьколобі ідеологи "напостівства", "октябризму" і т. д., і т. п. Це були самоварники, аршинники, Пупишкіни й Мамочки з"Лілюлі", вся та бездарна, безперспективна, придуркувата міщанська напівінтелігенція, що мешкала по пролеткультах. І тільки потім пішов туди з непорозуміння Пилипенко, один (і одні) із тієї найкращої частини інтелігенції, яка в той час командувала червоними полками й дивізіями. Але чого могли навчити молоду молодь Пупишкіни? Ми вже писали: нічого, бо вони й самі нічого не знали. - Почекайте, - виправляє нас печальник, - а демагогія? - Погоджуємось. І от почалась демагогія, а за нею пішла спекуляція, графоманія й т. д., і т. п. Так тяглося декілька років... поки прийшов "неп", а за ним виникли й "попутники", цебто революційно-націоналістична частина інтелігенції. Цебто, нарешті, справжні озброєні митці. Пролеткульт затрубив тривогу. Але... було вже пізно. Саме тоді й виступив Воронський зі своєю воронщиною, - відомий тепер критик, що ним лається тов. Єруслан Лазаревич. Це була мисль пролетарського мистецтва, яка пленталась позаду, а тому й попала в чужі обійми. Отже, з'ясуймо, що таке воронщина.

До відома наших друзів, вона має два боки медалі: позитивний і негативний. Воронський, приступаючи до вивчення сучасної художньої літератури, вирішив так: я - марксист, коли я хочу мати справу з мистецтвом, то мені треба знати, що це за "штучка". Недовго гадаючи, він обложив себе доброю бібліотекою й почав працювати. Тут і була його перша серйозна зустріч з марксистською естетикою або ще ясніш - з Плехановим. Зустріч мала гарні наслідки: Воронський, бачачи самоварне неуцтво Пупишкіних, які заводили в тупець "молоду" молодь, рішуче виступив із переказами давно відомої, але для нашого маестро землі incognito - марксистської естетики. Саме з популяризацією плеханівського розуміння мистецтва "як методу пізнання життя". Даремно тов. Пилипенко "моргає" на "Искусство как познание жизни". От що там сказано в кінці другого розділу: - "Все, що говорив я тут про мистецтво, не є "откровеніє". Від Бєлінського й Чернишевського й - головне -

читати