Завантажити

водою побрів до жінки.
І не почув, як охнула молодиця. А коли вийшов на берег, несподівано кинулась до нього, обняла і почала засипати поцілунками.
— Таточку, це ви? — повисла на його поясі Ольга.
— Оце так! — тільки й зміг вимовити Дмитро. І, підхопивши дружину на одну руку, а дочку на другу, розмашисте пішов водою до човна.
— Дмитре! Куди ж ти? Ми самі перейдемо! Дмитре...
— Ану цить! Не командуй мені, а то зараз на бистрінь викину, — жартівливо пригрозив, чуючи, як дивною силою і радістю наливається все його тіло.
— Це тобі, може, Андрій сказав, що ми ідемо позаду? — задихаючись від щастя і хвилювання, заговорила Югина.
— Ні, не бачив сина.
— Послала його із мамою вперед... Я ногу на болотах пробила, покалічилась трохи... Ой, Дмитре, невже це ти? Ну дай хоч подивлюсь на тебе... Як же ти найшов нас?
— А як же? Чую — говорить мені серце: їдь на луг, там знайдеш свою жінку, посадиш її на коня, а сам і пішки дійдеш...
— Радість моя... Дмитре! — оповила руками дорогу голову, коли він нахилився над човном. — Сонце моє!
— Сонце-то сонце, а їхати чогось темно, — усміхнувся, цілуючи дружину в просвітлені од хвилювання і сліз очі...
Хай ненадовго щастя переступило поріг Дмитрової хати, хай ущерблене було воно, бо на серці осіли людські болі і тривога за майбутнє, але то було щастя. І кожному, хто чесно боровся за рідну землю, переніс на своїх плечах роки лихоліття, злигоднів, мучився, карався, потом і кров'ю вмивався, суди, доле, дожити до повного щастя...
І тепер, сидячи біля напівпрочиненого в сад вікна та вслухаючись в несказанну музику рідних голосів, спів солов'я, мимоволі порівняв давні дні з сьогоднішнім і усміхнувся. Колись, будучи чіпким, як справжній господаровитий хлібороб, він жадібно вбирав у себе все, що вважав за потрібне, а віддавав скупо, неохоче, інакше кажучи — і в самій суті життя залишався тим сіячем, що бере з землі багатий врожай, а висіває невелику частину. Він колись підсвідоме почував, що життя переганяє його, що він може зробити більше, але боязко було порвати ниті уже витканої пряжі, боязко було розширити основу, поступаючись нахилами або й вигодами. Він рівнею почував себе із кожним знавцем діла, сяяли очі в роботі, але іноді не витримували допитливого погляду Кошового чи людей такого гарту, коли справа заходила про ширші плани. Тоді він неясно відчував якісь свої провини А тепер це відчуття зійшло як торішній сніг. І ніяка тінь досади не могла притьмарити, зігнути його, підсвідоме смоктати серце І тому в нього знайшлося вірне слово і для своїх партизанів, і ще більшою стала любов до сім'ї. Найголовніше — він кожному прямо міг подивитися в очі, і не всякий витримував його погляд. В нього виросли дужі і сміливі крила.
Сидів біля напівпрочиненого вікна, і добрі думи охоплювали Дмитра, сіяли очі, розгладжувались зморшки, що сплелися в темних западинах.
На машині до його дому під'їхав начальник АХОХ, як жартівливо прозвали партизани хазяїна господарської частини, додавши до назви АХО іще одно «х». І хоч як старався справитися зі своїми завданнями господаровитий Віктор Гаценко, одначе про господарську частину було найбільше анекдотів і уїдливих запитань на зразок: чим відрізняється бичок від нашого АХОХ.
— Товаришу командире! Така розпуста пішла, — незадоволено забасив Віктор Михайлович. — Просто добро із рук вирвали.
— Вирвали, а нас навіть в пайку не прийняли, — сердито сплюнув Пантелій Жолудь, що ці дні, покинувши в штабному взводі свого білокопитого Шпака, роз'їжджав по селах на машині, звісно, ніде не відмовляючись від частування.
— За невміння деруть реміння І як тебе, Пантелію, обкрутили навкруги пальця, — голови не прикладу? — вдавано здивувався Дмитро, іще не знаючи, про що має йти мова.
— Фашисти не обвели б, а це своя братва. Не будеш їм банки рубати. От жуки, так жуки! Бачив жуків, сам був жуком, а таких жуків не стрічав. Сказано: з жука меду не наїсися, — все більше хмурнів Пантелій, очевидно знову переживаючи невдачу.
— Чи не на пасіку їздили? — догадався Дмитро.
— Точно. На пасіку. Хотіли меду на своє свято захопити. Приїхали, а там уже без нас господарюють партизани з загону імені Леніна. Сидять біля порога і хліб в полумиски з медом умочають. «Хлопці, відпустіть нам трохи цього дива», — кажу їм.
— А ви з якого загону? — питають мене... — Еге, та ви до нашого села не прикріплені. Шукайте собі в своєму. Коли ж перекусити хочете — сідайте до гурту.
— Що ми не говорили — не помагає, — втрутився в розмову Гаценко. — Пантелій хотів був сам знести діжку на машину, так не поцеремонилися з ним...
— Коли б це фашисти були, я знав би, як з ними розмовляти, а це свої, — безпорадно і зло розвів руками Пантелій. — А найголовніше, товаришу командире, що пасічник — батько нашої Соломії. А такий вредний, в'їдливий дідок, тьху! Усе добро, вражі діти, розберуть.
— І навіть командиру не привезли

читати